Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Однак думка, відсунута в найдальший закуток свідомості, усе ж не бажала її покидати. Вночі Юті привиділося небо, всуціль закрите перетинчастими крильми, й потоки полум’я, холодного й липкого, мов кисіль… Арман-дракон щирив зубату пащу, і випадав меч з чиєїсь ослаблої руки.

У Юти пропав апетит, вона блукала по замку похнюплена, пригнічена, спустошена. Арман поглядав на неї стурбовано.

Через кілька днів він приніс когось у пазурах. Юта, що саме чатувала на вежі, перелякалася до смерті — їй здалося, що дракон тягне ще одну викрадену принцесу. Однак, придивившись, вона помітила, що нова жертва крилатого ящера вкрита білою вовною і чотири її ноги з маленькими чорними ратицями безпорадно смикаються в повітрі.

Кинувшись униз, у залу з каміном, Юта застала там Армана-людину і при ньому очманілу, налякану, однак живу й неушкоджену дику козу.

— Це молоко, — недбало пояснив Арман у відповідь на мовчазний Ютин подив. — Хочеш молока? То здій її.

Юта й коза пильно подивилися одна на одну. Принцеса озирнулася, шукаючи якоїсь дійниці — і знайшла на столі дуже зручний для цієї процедури глечик. Коза відступила на крок, не зводячи з Юти настороженого погляду.

— Може, її прив’язати? — обережно припустила Юта.

— Я потримаю, — запропонував Арман так само недбало.

Тепер коза переводила стривожений погляд з Юти на Армана і все задкувала, задкувала, аж доки наткнулася на крісло.

Арман рішуче ступив уперед — коза, що знала його як жахливого дракона, панічно замекала. Арман схопив її за мініатюрні ріжки, а Юта накинулася ззаду, гахнула глечик на підлогу й обома руками вчепилася в худе козяче вим’я.

Коза щосили замекала. Вим’я вислизнуло з Ютиних пальців, а глечик з гуркотом покотився по підлозі, вдарився об стіну й розсипався на купу черепків.

— Та що ж ти… — пробурмотів Арман. Коза, вирвавшись, забилася в куток і звідтіля поблискувала круглими від жаху очима.

— Прешановний добродію, — сказала Юта гордовито. — Невже ви вважаєте, що принцеси в палаці більше нічого не роблять, тільки доять кіз?

Арман не придумав, що відповісти.

Після ще кількох невдалих спроб подоїти козу Арман запропонував розтерзати її і з’їсти. Втім, добросерда принцеса зуміла його переконати — тварину випустили на волю. А Юта лишилася в ув’язненні.

* * *

Велетенські птахи — калідони — вивели пташенят. Мружачись од вітру, Юта дивилась, як здіймаються над краєм гнізда бузкові голівки, вкриті злежалим пушком, як роззявляються жовті роти і як заклопотані батьки закидають туди дрібну рибку. Дорослі калідони були білі, мов хмари, і граціозні, хоч і вкрай скандальні істоти.

Якось Арман зійшов у підземелля, у клинописну залу, і наказав Юті його не турбувати.

Юта й не турбувала. Останнім часом вона трохи охолола до таємниць клинопису, Арманове ж усамітнення було їй дуже до речі: тепер вона мала змогу відвідати одне місце, яке давно її цікавило. Цим місцем була кімната, яку, не без підстав, вона вважала Армановим житлом.

Важко сказати, чому їй так туди кортіло. Вона прекрасно розуміла певну нетактовність такої витівки і її мучив сором; ясно було також, що Арманові не сподобається її візит, якщо він про нього дізнається. Але цікавість її, не вгамована загадками клинописної зали, виявилася сильніша і за страх, і за делікатність.

Важкі двері не були замкнені; злодійкувато озирнувшись, Юта прослизнула всередину, зоставивши прочинені двері.

Кімната виявилася несподівано великою, пустельною, запилюженою; єдине вузьке віконце під стелею ледь пропускало денне світло.

Юта роззирнулася; вздовж стіни тяглася вузька дерев’яна лава, навпроти, важко втиснувшись у кам’яну підлогу, височіла скриня — відшліфована до блиску, але потьмяніла від часу. А в найдальшому, затягнутому павутиною кутку…

Юта стрепенулася. Там, у кутку, стояло велике дзеркало, тьмяне, надтріснуте.

Ґорґулья, хто б подумав, що в цьому замку може виявитися дзеркало! Хоч і таке запилюжене… Невже Арман має звичай у нього вдивлятися, чепуритися?! З його вигляду не скажеш, однак дзеркало — ось воно!

Юта ступнула вперед і віч-на-віч зустрілася зі своїм віддзеркаленням. Вона не бачила себе вже бозна-скільки часу; темна безформна хламида, недбало стягнуте в пучок волосся, обвітрені губи теж не прикрашають… Міркуючи, вона провела рукою по запилюженій поверхні, і тієї ж миті дзеркало освітилося зсередини.

Юта відсахнулась, а в овальній рамі замигтіли раптом обличчя й стріхи сільських хатів, і висока трава, і знову обличчя… Щось сердито запитав жіночий голос — він лунав просто з дзеркала, Юта навіть вщипнула себе за руку! Але все це не було марою і не зникло від щипка, і чоловічий голос, теж сердитий, голосно відповів:

— Та хіба я знаю?! В коморі подивися!

Собачий гавкіт. Мукання коров’ячої череди, й одразу, без переходу — бій курантів на вежі.

Магічне дзеркало! От і нагорода принцесі за страх та невигоди!

Вона чула про такі дива з колиски — няньки охоче розповідають дітлахам казки про Ложку, що всіх годує потрошку, про Дрючок-всіх-б’ючок, про Хлопчика-з-морквинку та Живе Дзеркало; вважалося, втім, що чарівні предмети зберігаються далеко за морем. Але дзеркало — ось воно!

Юта нахилилася вперед, жадібно вдивляючись у звичайне, буденне, але таке далеке й недосяжне для неї життя. Картини змінювалися непослідовно й плутано — деякі з них змушували принцесу червоніти й відвертатися. Звуки лунали то ясно, то приглушено, то взагалі невиразно, і Юта вже трохи очманіла від миготіння барв та розмаїття голосів, як раптом стало тихо, і в рамі з’явився вишуканий інтер’єр, який негайно виявився залою в палаці короля Акмалії.

У залі було повно людей, очевидно, в ній відбувався пишний прийом. Король і королева чемно розмовляли з двома туго накрохмаленими послами — Юта відразу їх упізнала, це були посли Верхньої Конти! Лакеї розносили вино у високих келихах, погойдувалися напудрені зачіски дам, хтось невимушено сміявся, але Юта не чула ні звуку — дзеркало загадково мовчало… Рюші, бантики, брошки й підвіски — як вона ненавиділа їх раніше, і як вони подобалися їй тепер! Потім у смутну пусту кімнату забутого замку ввірвалися й сміх, і голоси, і дзенькіт келихів — увесь простір усередині рами наповнило сяюче личко прекрасної принцеси Олівії.

Юта закусила губу.

Олівія, оточена кавалерами, ласкаво приймала знаки уваги. От поруч з нею майнула в юрбі світловолоса голова — і Юту аж пройняв холодний піт, та ні, це був не Остін. Контестарського принца не було на прийомі.

— А для чого ж існують літні резиденції? — тонко всміхаючись, говорила Олівія. — Авжеж, для пікніків та вечірніх прогулянок… Для романтичних зустрічей, і не смійся, Вертрано!

Олівія повернулась — і Юта побачила сестру. Верта стримувала сміх; на її сукні, на плечі,