Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Час від часу їй траплялося спостерігати, як з Драконячої Брами виривається чорна хмара, а вслід за нею, оповитий димом, наче темним плащем, з’являється дракон. Причаївшись за кам’яним зубцем, Юта розглядала палаючу на сонці луску, гнучкий кістяний гребінь уздовж спини, довгий лискучий ХВІСТ, ІЦО звивався петлями… Дракон вивергав полум’я, описував коло в небі над замком, і Юта, роззявивши рота, дивилась, як велично змахують перетинчасті крила, з яких одне було відзначене світлим трикутним шрамом. Потім ящір неквапливо відлітав, на очах дедалі меншав, аж доки перетворювався на чорну цятку, що танула над обрієм.

Полетів на лови, думала Юта. Вона вже знала, що ящір полює в горах на диких кіз — драконячий організм вимагав багато сирого м’яса.

Побут замку був простий до одноманітності. Коли-не-коли Арман зав’ялював одну-дві кози, щоб з’їсти потім перед каміном, будучи в людській подобі. Воду брали з джерела, вино — з неосяжних, вмурованих у стіни діжок, що напували, либонь, не одне драконяче покоління. Та й незмінні сухі коржі, як припускала принцеса, спечені були років сто тому, не менше.

Була й комора — туди, що й не дивно, Юті заходити було суворо заборонено, й вона, зрозуміло, дуже боялася порушити заборону.

Арман і в людській подобі здавався їй страховиськом; спочатку вона ховалася в першу-ліпшу щілину, ледь зачувши його кроки в кінці коридору. Коли ж суворий голос владно гукав: «Гей, принцесо!» — вона не сміла не коритися й поставала, тремтячи, перед страшні Арманові очі. І хоч він її анітрохи не кривдив, а тільки годував, напував та стежив, щоб не порушувала заборон — відносно спокійно їй бувало лише тоді, як він покидав замок.

Потім вона освоїлась і навіть кілька разів ризикнула звернутися до Армана з запитаннями: а тут бувають шторми? а куди ведуть оті двері? а що, як розігріти коржа, запхавши його в камін?

Арман відповідав сухо, але терпляче. Розігрітий корж виявився смачний, і Ютин страх потроху відступав, даючи місце поки що боязкій цікавості.

З усіх розваг головною залишалася сторожова вежа; дороги ж були пусті — і незабаром принцеса вирішила, що лицар-визволитель і без її допомоги відшукає замок, і що чекання можна урізноманітнити, придумавши собі якусь розвагу.

І розумниця Юта її придумала.

Найважче було випросити в Армана смолоскип — заодно вдалося примітити, де вони зберігаються. Підхожим приводом послужило те, що Юта нібито боялася темряви.

Спорядившись таким чином, принцеса нарешті зважилася.

Дочекавшись на вежі поки Арман-дракон вилетить із замку — а Юта й досі здригалася, побачивши крилате чудовисько, — хитрунка стрімголов кинулася вниз, запалила смолоскип і взялася досліджувати замок. Здавалось би: якщо ти бранка, то сиди тихенько й не шукай лиха — ба ні! Юта спускалася тепер у темну підземну частину замку, куди їй було категорично заборонено заходити.

Смолоскип здригався в рішуче піднятій руці. Низ темного балахона волочився по вогких аж слизьких вичовганих східцях.

Сходи привели на вузький майданчик — тепер можна було вибирати: спускатися ще нижче, чи заглибитися в коридор. Юта вирішила спускатися.

Стало значно холодніше; по стінах стікали великі прозорі краплини. Юта зупинилася — і попереду, й позаду, й згори, і знизу була тільки темрява, щільна, століттями злежана пітьма, що її насилу долало світло самотнього смолоскипа.

Принцеса хотіла було злякатись, але згадала чомусь про світлячків. Світлячок у траві теж відчуває щось подібне — навколо темно, а він тримає єдиний у світі тьмяний вогник… Юта згадала, як збирала в парку світлячків і показувала їх маленькій сестричці Май, яка тоді щойно зіп’ялася на ноги… А Вертрана — та боялася ходити вночі в парк, хлопчики-пажі теж боялися, і Юті дуже подобалося глузувати з їхнього страху… Хлопці — навіть великі — дивувалися з її хоробрості й визнавали за нею право командувати у витівках, які вона сама здебільшого й вигадувала…

Танцювали тіні на мокрих стінах. Юта всміхнулася й рушила далі. Від сходів відокремився ще один коридор; цього разу Юта звернула в нього й, пройшовши трохи, одразу ж зіткнулася з проблемою вибору — коридор роздвоювався. З мить повагавшись, вона кіптявою смолоскипа залишила на стіні позначку й звернула праворуч.

Зі стелі Гронами звисали кажани, Юта злякалася, коли на них упало світло, та кажани не вшанували її увагою. Схоже, вони давно звикли до смолоскипа, і це дало принцесі привід задуматися — хто тут так часто ходить зі світлом? Чи ж не хазяїн замку? Що в нього тут, у підземному лабіринті — скарби?

Часті розгалуження й глухі кути турбували Юту дедалі більше. Вона вже серйозно міркувала про повернення, як раптом коридор поширшав.

Світло вже не досягало до стін, хоча смолоскип горів рівно і яскраво. Юта зупинилася, важко дихаючи й наслухаючи стукіт крові у вухах.

Це, схоже, була величезна зала — принцеса навіть відчувала рух важкого, затхлого повітря. Де ж стеля? Що там далі?

Принцеса злякалася, що, не маючи змоги робити позначки смолоскипом на стінах, не знайде дороги назад. Тому трохи вернулася і продовжила свій шлях, тримаючись правої стіни.

Що він тут зберігає? У старих легендах повнісінько згадок про драконівські скарби, на яких нібито й стоять їхні замки… А тут пусто, величезний порожній простір у товщі скелі, хто ж це його видовбав і навіщо?

Її цікавість росла разом з її страхом.

Ліворуч з’явилося щось велике й безформне — здається, присадкувата колона, мовби чимось посічена, а може, оздоблена візерунком… Юта, подумавши, відійшла на кілька кроків од стіни й освітила колону смолоскипом.

Ґор-рґулья!

Колона була вкрита письменами, та ще й якими складними! Юта обійшла її довкола — письмена заповнювали її до самої підлоги, а починалися, мабуть, зі стелі, якої не було видно. Клинописні символи подекуди поросли мохом, подекуди стерлися — скільки ж їм століть? Знаки тіснилися, притискали один одного — різні тексти, і почерк різний… А ось і малюнок, а на ньому — знайомий берег, і море, і… замок!

Юта аж свиснула. Фрейліни завжди забороняли їй свистіти. Згадавши про це, вона свиснула голосніше — в коридорі залопотіли крила кажанів, і Юта затисла собі рота долонею.

Тисяча ґорґулій…

На другий день Арман нікуди не вилітав — і Юта нудилася, тиняючись по коридорах і виглядаючи з вежі на дорогу. Трохи її розважили велетенські білі птахи, що оселилися в прибережних скелях і тепер жили бурхливим галасливим життям, — галасували, лаялися, по черзі висиджували пташенят і висмикували одне в одного пір’я. Повагавшись, Юта пішла з запитанням до Армана — той скупо пояснив, що це калідони,