Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Підштовхнувши принцесу — вона гидливо відсторонилася, — він грюкнув за нею кованими дверима. Постояв у раптовій тиші, і голосно вимовив замикальне закляття:

— Хорра-харр!

Юта, стоячи з того боку дверей, почула, як віддаляються його кроки.

Вона закусила кісточки пальців, тупцяючи на місці й не відчуваючи холоду онімілими босими стопами. Увесь жах її становища доходив до неї поступово, поштовхами, і з кожним поштовхом вона болючіше кусала пальці, сподіваючись нарешті прокинутись і сказати з полегшенням: який дивний кошмар!

Мелодійно дзюрчала вода, стікаючи по вкритому мохом камінню.

Юта потрапила в темницю — глуху темницю дракона.

Розділ третій

Опівденне повітря тремтить,

І море між скель позіхає.

Привіт тобі, туго.

Арм-Анн

Він проводив години перед тьмяним тріснутим дзеркалом, і в запилюженій рамі безладно чергувалися картини з життя трьох королівств.

У Верхній Конті панувала розгубленість і було оголошено жалобу; потираючи підборіддя, Арман дивився, як бліда й постаріла королева прикладає хусточку до очей, як король суворо роздає якісь розпорядження, як гірко плаче маленька Май і супиться інша принцеса — Вертрана. Потім, нахилившись уперед, він спробував розчути, про що повідомляють на майдані оповісники, проте капосне дзеркало доносило тільки уривки: «Наважиться… закон… її високість… під вінець…»

Оповісники повторювали одне й те саме на всіх майданах, як і вчора, як і позавчора, і так уже багато днів. Проте родовиті юнаки відверталися й проходили мимо; тільки раз у дзеркалі з’явилася людина, готова на подвиг — якийсь замурзаний вугляр, у якого не було ні зброї, ні бойового коня, а тільки надмірні претензії та дурна мрія одружитися з принцесою.

Арман подумав про бранку майже з ненавистю. Зараз він готовий був повірити, що дівчисько спеціально нап’яло чужий капелюшок і підло чекало його посеред майдану, щоб зірвати так ретельно продуманий і гірко вистражданий план. Ще трохи — і він повірив би, що вона сама полізе йому в рот, аби завдати йому прикрості.

Він застогнав. Нехай посидить у вежі, так їй і треба.

Спочатку все йшло доволі непогано.

Вона зуміла протиснути в щілину голову, плечі й половину тулуба. Під вікном вежі тягнувся кам’яний карниз, досить широкий, однак у багатьох місцях обвалений. Перед Ютиними очима виявився кущик бурої трави, що прижилася на поїденому часом камені; далеко внизу ліниво перекочувалося море.

Сходинка над безоднею. Яка з неї користь людині, що не вміє літати? Але Юта вперто лізла й пробиралася, сподіваючись щось придумати, коли вибереться з темниці.

Придумувати їй не довелося, бо якраз на півдорозі талан покинув найяснішу бранку. Чи щілина під ґратами була надто вузька, чи принцеса виявилися не така й худа — але Юта застрягла, причому голова її залишилася на волі, а ноги — в ув’язненні.

З кущика зів’ялої трави перед Ютиним лицем виліз запилюжений сіренький жучок. Йому, мабуть, дивно було бачити принцесу, котра намагається підлізти попід ґрати вузького вікна вежі. Юта смикнулася — жучок розправив темнуваті крильця і полетів. На волю.

Утративши надію просунутись уперед, смілива принцеса видихнула все повітря з легень і спробувала відступити назад. Та ба! Ґрати не давали їй зрушитися й на волосинку, і Юта, похоловши, уявила зотлілий кістяк, що застряг під залізним пруттям… Картина ця була така жахлива, що, рвонувши з останніх сил, обдерши боки й роздряпавши спину, вона звалилася нарешті на кам’яну підлогу своєї в’язниці.

Трохи віддихавшись, бранка сіла на солом’яний матрацик, з гіркотою підперла щоки кулаками і вкотре поринула в роздуми.

Спроба втечі знову зірвалася, і ув’язненню не видно було кінця-краю. Авжеж, їй поки що вистачало і коржів, і води, а у віконце вранці зазирав сонячний промінь, але, врешті-решт, хіба це життя для людини? Особливо якщо ця людина — молода панянка, ба більше — принцеса! До того ж — ґорґулья! — будь-якої хвилини може з’явитися дракон, і якщо він ані разу не з’являвся з самого дня викрадення, то це ще не означає, що він забув про жертву! Ні, тікати. Тікати негайно!

Юта рішуче встала — і знову сіла. Усі шляхи до втечі було вже випробувано — і все дарма. Крізь ґрати не протиснешся, під ґрати не пролізеш, а двері окуті залізом і замкнені закляттям.

Закляттям…

Юта виявила, що бездумно повторює останні слова свого жахливого тюремника: хорра-харр…

Дуже грубе, негарне слово, і схоже на лайку. Хорра-харр.

Засунувши ноги в дерев’яні черевики, Юта пошкандибала до дверей. Постояла, прислухаючись. Жодного звуку. Десь на околицях Ютиної свідомості блукала якась проста думка.

З вологої стіни вирячилась мокриця. Пробіг волохатий павук, огидно перебираючи довгими суглобистими лапами. Проста думка крутилася зовсім поруч, але Юта ніяк не могла її вхопити.

Розсердившись, вона зібралася було впасти у відчай, аж тут у її пам’яті постав гладкий палацовий лакей, що повчав юну покоївку: «Ключик направо — скриньку замкнули… Ключик наліво — її відімкнули…»

І перш ніж Юта збагнула, до чого тут «ключик наліво», губи її самі собою вимовили:

— Рраха-ррох!

В’язницю пронизав довгий скрип. Куті залізом двері повагалися й гойднулися, і між іржавим їхнім краєм та стіною, на якій сиділа мокриця, з’явилася щілинка. Зі щілинки потягло вогкістю, двері відчинилися далі, й обімліла Юта побачила в прогалині коридор та східці.

Коридор і східці! Вихід! Воля!

Драконове закляття виявилося схожим на ключик старого лакея: вимовиш задом наперед — і двері відчиняться.

Приголомшена таким щастям, Юта нерішуче підштовхнула важкі двері й визирнула назовні. Коридорів виявилось одразу два — праворуч і ліворуч, і були ще й кручені сходи, що вели донизу.

Юта трохи подумала, тоді скинула дерев’яні черевики — у них вона гриміла б, наче порожній віз по бруківці — і зосереджено поляпала босими ногами по сходах.

Замок вріс у скелі і був, либонь, древніший за скелі. Арман не знав до пуття, хто його будував — предки його предків чи невідомі істоти, що жили на землі тоді, як на ній ще не було ні людей, ні драконів… Однак уже в часи легендарного Сам-Ара замок добряче скидався на руїну.

Арман пирхнув. З ніздрів його вирвалися снопи іскор, бо Арман, розмірено махаючи шкірястими крильми, кружляв над морем.

До замку, що вгніздився на скелястому півострові, вела одна-єдина дорога — вузька, звивиста, доволі зловісна. Перед самим підніжжям замку дорога розширювалась, утворюючи круглий рівний майданчик — традиційне місце двобоїв. Спустившись нижче, Арман розгледів би акуратно складену в його центрі гірку кісток — пам’ятник усім колишнім і майбутнім визволителям.

Арман не спустився. Навпаки, він злетів так високо, що земля внизу ніби затяглася туманом, і крізь той туман він до болю в очах вдивлявся в дорогу, в