Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Юта обімліла.

Як же це так! Як же це так, послухайте! Вона ж іще жива… Вони її поховали, але як же це так! Як вони можуть сміятися, пити вино… Вони ж НАВІТЬ НЕ СПРОБУВАЛИ її врятувати!

Олівія в дзеркалі піднялась — заметушилися численні залицяльники. Акмалійка рушила було до дверей, за якими виднівся пишний екзотичний сад, однак зупинилася. Спитала упівоберта:

— До речі, Верто… Що чути про бідолашну Юту?

Вертрана винувато знизала плечима:

— Ти знаєш, герольди закликали лицарів разів двісті… Жоден не з’явився. І чому так?

— Чому? — посміхнулась Олівія. — Свята наївність… Бо за законом визволитель мусив би на ній оженитись, от чому. Ти собі уявляєш — оженитися на Юті! — І, розвернувшись, подалася геть у супроводі залицяльників.

Юта сиділа застигла, заціпеніла; дзеркало згасло, і в каламутній його поверхні вона побачила себе — некрасиву, незграбну, з великими краплями сліз на впалих щоках… А потім вона побачила в себе за спиною Армана.

— Ніхто не прийде, — сказала Юта тихо.

Арман мовчав.

— Ніхто не приїде! — повторила вона голосніше. — Навіщо ви мене викрали, по мене ж ніхто не приїде!

— Це не твоє діло, — сказав Арман похмуро.

— Не моє? — пальці Юти бгали і рвали пелену балахона. — Не моє? Треба було відразу мене зжерти, а не мучитися самому й мене… морочити.

Арман дивився на вкриту павутинням стіну.

— Навіщо… — Ютин голос тремтів. — Якби ви викрали вродливу дівчину… По неї з’явились би, щоб битися, сотні лицарів… Ви ж цього хочете? Я знаю, я давно зрозуміла… То навіщо ж ви викрали… мене?

Арман спитав повільно:

— Отже, тебе звуть Юта?

Юта осіклась, і Арман відвернувся.

Яка недоречна була вся ця розмова, особливо тепер, після довгих годин, проведених у підземеллі, наодинці з предками, з родом, із Законом… Він запитував у мертвого каменя поради, і отримував одну й ту саму відповідь: «Процвітай у промислі…»

Отже, доведеться відвести Юту в ритуальну залу. Вона каже правду — визволителя чекати немає сенсу. Можливо, це… на краще? Чому він, Арм-Анн, і досі не гідний предків, найнікчемніший, наймізерніший у роду? Він, чистокровний нащадок Сам-Ара! Чим ця принцеса краща чи гірша за сотні інших таких самих принцес, що зустріли в ритуальній залі свою жахливу, але таку урочисту смерть?

Щось змінилося в його лиці. Юта помітила це зразу і вмить перестала плакати. Новий страх, не схожий на попередні, повзучий і паралізуючий страх, виник раптом невідомо чого й за короткі кілька митей охопив принцесу. Арман звів на неї очі — і в людських рисах його вона побачила і кістяний гребінь, і криві оскалені зуби, і відблиск полум’я з-під важких надбрівних дуг. Дракон.

— Юто, — сказав Арман. Голос його, зазвичай хрипкуватий, зараз пролунав, мов скрегіт. — Юто.

Вона не могла промовити ні слова. Арман підвівся.

Зараз? Просто зараз?

— Ходімо, — сказав він, і слова його впали, як занесена сокира.

Вона піднялася, покірна, заціпеніла під його поглядом. Так дивився батько його, і дід його, і двісті поколінь…

Та зір йому затуманився.

Перед ним стояла дівчина, жалюгідна й безпорадна. Лице її стало раптом якесь розмите, проте він ясно, ясніше, ніж годилося, побачив її вії, стрілочками злиплі від сліз.

Прокляття.

Юта хитнулася, захилиталася, розчинилася в напливі каламуті, і по жирному слизькому схилі покотилися безформні грудки.

Різко, нестерпно запахло квітами; грудки котилися й котилися, великі, маленькі, пульсуючі; кожна залишала в рідкій грязюці на схилі нерівну доріжку, і доріжки ці перетиналися, сходилися й розходилися, і Арман не міг уже на це дивитися.

Обома руками тримаючись за горло, він осів на кам’яну підлогу; Юта, отямившись, стояла над ним — розгублена, злякана, тремтяча.

Двісті перший нащадок ніколи не зможе виконати визначене. Рід закінчився безславно, привівши на світ безсумнівно мерзенного виродка.

Розділ п’ятий

І родиться місяць — покривлений пазур

Першого в світі дракона.

Ніч ненаситна. Небо бездонне.

Арм-Ан

Насувався шторм.

Цілий день море гатило об скелі, а надвечір стало тихо й задушливо, і навіть на верхівці вежі не відчувалося ані найменшого подуву. Затишшя було негарне, грізне, промовисте.

Арман божеволів.

Блідий, аж синій, охлялий, переповнений їдкою іронією, він сидів у кріслі перед каміном, поклавши ноги в чоботях на захаращений стіл, цмулив вино і вголос розмовляв сам з собою. Юту, що причаїлася за дверима, кидало то в жар, то в холод.

— І з’явився на світ двісті перший нащадок! — прорік Арман, стримуючи дикий сміх. — І залишився живий… І не захлинувся вином, от… — він підніс пляшку до рота й зробив великий ковток, — і не впав у море… І не ґиґнув ненароком, як це буває з ви… виродками… І процвітав… процвітав у промислі, та ще й у якому! Він перейнявся… сповнився… полюбив… блакитний капелюшок. Капелюшок, так! Він задумав сам себе перехитрити… Прибуде, мовляв, дурень… недоумок, так… І звільнить нащадка від… від… О, прокля-аття!

Скорчившись, Арман загамселив по столу кулаками. Юта, підглядаючи в щілинку дверей, тремтіла, та ось уже годину не зважувалася піти. Усе, все давно стало їй зрозуміло. Історія Ютиного викрадення, позбувшись недомовок і прикрас, виявилася всього-на-всього дурною помилкою.

— Він перехитрив себе! — горлав Арман злісно. — Але долі… не обдуриш, ти… двісті перший нащадок!

Арманів розпач лякав Юту, щось у неї всередині стискалося болісно, наче передчуваючи лихо. Принцеса досить швидко здогадалася, що біда Арманова пов’язана з якимось «промислом», але що це означає, дракони ж бо не переймаються ремеслом?

Юта згадала той моторошний погляд, що так її налякав перед тим, як з Арманом стався дивний припадок. Чомусь їй почало здаватися, що «промисел» і той погляд таємничим чином пов’язані, і по спині в неї забігали противнючі мурашки.

Слово «промисел» траплялося в клинописних текстах, що прикрашали підземелля. Що воно означало? Як це пов’язано з її, Ютиною, долею?

— Нащадок Сам-Ара! — викрикував Арман, захлинаючись вином. — Чого ти не здох немовлям? Чого ти дожив до цього дня, і до цього капелюшка, і до цієї принцеси?

Юта гризла пальці.

— Ти думав… — Арманів голос ослаб, — думав сховатися за спину дурного визволителя з мечем… Сховатися від обов’язку… Від честі… Від слави… Думав відкупитися, покидьок…

На хвилину він затих, закривши лице долонями. Юта обережно переступила з ноги на ногу. Ніби відчувши її присутність, Арман обернувся до дверей. У жовтому світлі близької грози Юта побачила його обличчя.

Це було обличчя людини, змученої глибоким стражданням.

Юта розчулилася. Розчулившись, утратила пильність, занадто налягла на двері — ті скрипнули й відчинилися. Юта не встигла відскочити.

— А-а, — пробурмотів Арман, нітрохи не здивувавшись. — Ось вона,