Шлях меча - Генрі Лайон Олді
– Не бійся, ще сповістимо! – зринув із-за Фальґрима смаглявий веселун із кривим мечем-махайрою при боці; і коли кінь смаглявого ощирився в підозрілій усмішці, векіль зітхнув із деяким полегшенням: на цьому коні сидів не хто інший, як Діомед Кіменець, який виїхав із Кабіра приблизно в той же час, що й Фальґрим Білявий, лорд Лоулезький.
– Іга-га! – заіржав хтось у саме вухо векілю Ніязу, і в постраждалому вусі невидимі ковалі вдарили молотами по невидимих ковадлах. – Ах, які панове до нас заїхали! В Друдла-дурня отака стала мокрою щока – сльози котяться, неначе око повзало в пісках!..
– Друдле! – пораненим буйволом заревів Білявий, і невидимі ковалі перебралися з одного вуха векіля Ніяза в інше. – Старий мерзотнику! Живий!.. Клянуся замками Лоула – живий!..
Вихором злетівши з коня, Фальґрим сунув свій еспадон Кіменцеві, схопив усміхненого блазня і, як дитина, підкинув Друдла в повітря, навіть не помітивши, що у блазня на плечах сидить п’ятирічний хлопчик, вельми цим ощасливлений.
Фальґрим кричав, Друдл сміявся, хлопчисько верещав, Діомед намагався їх усіх перекричати, інші гості перемовлялися між собою, слуги й брамники не відставали – і галас здійнявся неймовірний.
Мовчав лише векіль Ніяз.
Він мовчав навіть тоді, коли звільнений Друдл схопив Фальґрима за руку й потягнув у дім.
Він мовчав потім, чекаючи невідь чого.
Він мовчав і тоді, коли з дому вискочив розпатланий Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, що помолодів років на двадцять, і наказав негайно впустити всіх (на щастя, найбільш розбійні особи від’їхали вбік, і один із них тихо попросив нагодувати їх у павільйоні для слуг) і накривати святковий дастархан, та не де-небудь, а в самій залі Посвяти, і на підлозі, як бенкетували предки, і вина побільше, озера вина, ріки вина, моря й океани вина!..
Узагалі, з того дня високоповажний векіль Ніяз став неабияким мовчуном і прожив так до дев’яноста трьох років, після чого мовчки вмер в оточенні ридаючих родичів…
Але це трапиться нескоро – а зараз векіль Ніяз стоїть під дверима зали Посвяти й не може зважитися.
Ні, здається, вже зважився…
Векіль ледь-ледь привідчинив двері (хвала Творцеві, не зарипіли!) і приклав до щілини вухо.
Було чутно, але не видно.
Тоді векіль прибрав вухо й приклав око.
Стало видно, але майже не чутно.
Тоді векіль Ніяз почав робити це по черзі – і завдяки цьому високоповажний Ніяз досяг бажаного результату.
– …Живий він, – бурхливо розповідав Фальґрим, – живий-здоровий, що йому станеться! Асмохат-та в нас молодець! За п’ять років – шість дітей від двох дружин!.. Ото я й кажу – молодець! Щоправда, іноді каже мені: «Ти знаєш, Фальґриме, краще б я її тоді вбив!» Як це – кого? Дружину свою другу… Восьмируку. Ми ще хвилювались, як зараз пам’ятаю – втілення Мо свою ж онучку за себе бере! Жах! Кровозмішення! Діти ж які будуть?! Чин нас заспокоїла – і як у священну водойму дивилася… Гарні діти! Чудові діти! Середнього Фальґримом назвали…
– А старшого? – поцікавився емір Дауд.
– Старшого – Друдлом! Я Чена лякав – мовляв, спадкоємець блазнем виросте! Нічого, каже, нехай росте…
– Бідолашний еміре! – удавано застогнав блазень. – Як же ти будеш без мене правити? Ой, бідолашний еміре!..
– Та куди ж ти дінешся? – сміючись, запитав емір Дауд.
– У Шулму виїду! На тезка свого подивитися! Блазні, як трава, не ростуть – їх поливати треба, удобрювати, розуму вчити… Гей, Діомеде, ви коли назад поїдете, свисніть – мені зібратися – лише підперезатися!
– І справді, блазні – що коти! – беззлобно пожартував емір. Лихо в домі – коти з дому! Мені б куди виїхати…
– Знаємо, – ненав’язливо втрутився Діомед. – Ти, ясновельможний еміре, гадаєш, що ми дарма від охорони й провідників утекли? Навіщо нам у Кабірському еміраті провідники, а тим паче – охорона?! Дещо бачили, і чули, і віч-на-віч зіткнулися… З людьми говорили, і не лише з людьми…
Емір Дауд здивовано підвів брову, але перепитувати не став.
– І в Бехзді на малому турнірі побували, цілий день на ганьбище це дивилися; і про божевільного Гасана з Орлиного гнізда чули, і розбійники нам траплялися! Але хіба ж це розбійники? Ось коли ми по всій Шулмі за найманами-старовірами ганялися – оце розбійники були!.. А у вас – так, дурниця, діти нерозумні… Ми з ними душа-в-душу поговорили, Звитяжцям нагадали, хто вони такі насправді (емір Дауд здивовано насупився, не розуміючи) – і ця, вибачте, банда Кривого Мустафи нас аж до Кабіра проводжала, порошини з нас здували й сперечалися між собою, хто сьогодні Махайру полірувати буде!
Векіль Ніяз відскочив від дверей, лише зараз зміркувавши, хто були ті люди, які відправилися трапезувати в павільйон для слуг.
Але цікавість пересилила, і незабаром у щілині знову замигтіли то вухо, то око, а то й узагалі ніс.
– Це ще не лихо, ясновельможний еміре, – м’яко завважила зморшкувата баба, що сиділа поруч із Друдлом і тримала його за руку, немов боячись, що блазень зникне. – Кабір багато століть спокійним стояв, і лише останні п’ять років закипати почав. Це Шулма століття кипіла, а зараз заспокоюватися стала! Нині не час – а опісля поговоримо, як і чим Масудів вогонь гасити, і так, щоб не палахкотів, але й не вгасав зовсім! Так, Пересмішнику?
– Так, Матінко, – усміхаючись від вуха до вуха, відгукнувся Друдл. – Воістину – так.
– А на божевільних пророків у нас свої пророки є, – додав Діомед. – Розумні.
– Це ти про Ломаку? – зовні безневинно поцікавився Фальґрим, і все посольство розреготалося.
– Ні, Фальґриме, не про нього. Для Ломаки цей Гасан занадто мілкий. Я про слуг Ур-калахая.
