Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
class=poem> Тремтячий Промінь Грає, Упавши з-за плеча, На цій блакитній сталі На Лезові Меча. А. Бєлий 1

Коли Дауд Абу-Салім, емір Кабірський, був у поганому настрої – а в останні роки емір Дауд був у поганому настрої мало не через день – він намагався виїхати в заміський дім роду Абу-Салімів, де усамітнювався в залі Посвяти й довго походжав із кутка в куток, похмуро дивлячись у підлогу, покриту кольоровою мозаїчною плиткою.

Ось і зараз емір Дауд міряв залу Посвяти важкими кроками, а золоті кадила у формі міфічних чудовиськ зі скорботними рубіновими очами спостерігали із кутків за владикою Кабіра – огрядним чоловіком із сивими обвислими вусами й горбатим носом хижого птаха, чоловіком, чия колишня оманна повільність тепер усе більше переставала бути оманною.

Учергове дійшовши до дверей, Дауд на мить зупинився, згадавши, як п’ять років тому ось тут стояла клітка з диким плямистим чаушем, який несамовито рвався на волю, а лівіше, за крок від порога, стояв однорукий Чен Анкор, жива легенда тодішнього Кабіра; а он там, на помості, поруч із підставкою з ятаганом дядька Дауда, старого Абд-аль-Аттахії на прізвисько Запилений Плащ, біля руків’я цього старого ятагана…

Так, там стояв він, Дауд-Абу-Салім, і з прихованим страхом дивився на залізну руку Чена Анкора, якою той недбало торкався свого улюбленого меча вейського кування й гарту, прозваного в Кабірі Мейланьским Єдинорогом.


Де подівся ти, веселий Чене, улюбленцю кабірців, герою турнірів; у яких краях загубився твій легкий меч? Останні звістки від тебе, спадкоємця Анкорів Вейських, прийшли з Мейланя, і безрадісні були ці звістки. Таємниця смертей у містах емірату перетворилася на зовнішню загрозу, на небезпеку навали – і спершу в Раді Вищих Мейланя з’явилися ассасини, знавці вбивств, а відтак і не лише в Мейлані…

П’ять років готувалися жителі емірату зустріти ворога, і безліч підлітків стали за цей час двадцятирічними юнаками, які твердо знають, що вбивати – можна.

Можна.

На останньому турнірі в Хаффі десять змагунів не змогли продемонструвати необхідну Майстерність Контролю, а вісім учасників були поранені, двоє – тяжко… Це лише в Хаффі, а в Дурбані й Хіні – ще більше.

Кабірський турнір – головний, столичний, що проходив раз на рік – емір Дауд скасував своєю волею, ні з ким не радячись.

А випадки збройних грабунків на вулицях міст? А розбійники, що перерізали торговельні шляхи з Кимени й Лоулеза? Замах на правителя Оразма? Божевільний пророк Гасан ас-Саббах, який оголосив, що «у крові – порятунок», і засів зі своїми прихильниками в неприступному Орлиному гнізді на перевалі Фурраш – але в багатьох безладах помітна довга рука божевільного Гасана!..

О Творцю, за що ти прокляв Кабір?!

Емір Дауд рушив від дверей до помосту, на якому стояла підставка зі старим клинком, і власний ятаган еміра – точнісінько такий, як і на підставці, але значно багатше прикрашений золотом і дорогоцінним камінням – на кожному кроці поплескував по стегну Дауда Абу-Саліма, немов підганяючи.

Чомусь сьогодні це дратувало еміра. Дійшовши до помосту, він піднявся на нього, підійшов до стіни з убитим у неї бронзовим гаком – і незабаром емір знову міряв залу Посвяти важкими кроками, а його ятаган, якого ще далекий предок Дауда прозвав Шешезом або «Лобом Небесного бика», завис на гаку, зачепившись за нього кільцем піхов.

Покосившись на ятагани – того, що на гаку, й того, що на підставці – емір Дауд спершу із кривою усмішкою подумав, що давні клинки не менше скидаються на небожа й дядька, ніж він сам і сивий Абд-аль-Аттахія Запилений Плащ; а ще емір Дауд подумав, що Абд-аль-Аттахія вирішив заповісти свій улюблений ятаган останньому з численних синів Запиленого Плаща, який народився в Абд-аль-Аттахії, коли тому виповнилося сімдесят два роки, а він сам, емір Кабірський Дауд Абу-Салім, загрузнувши у справах державних, у свої п’ятдесят вісім якщо й заходить до дружин, то хіба раз на декаду…

Хороший хлопчик у дядька Абд-аль-Аттахії! Певно, гасає зараз по всьому маєтку або хвостиком ходить за блазнем Друдлом, який дивом вижив після тієї пам’ятної різанини п’ятирічної давнини… Ось уже хто не змінився за всі ці роки – так це Друдл Муздрий! Хіба й без того нелегкий характер блазня став ще більш жовчним, і ходить Друдл, трохи згорбившись (дається взнаки стара рана, що стягнула м’язи живота); але розум і язик блазня досі сперечаються, хто з них гостріший?

Та й хто краще навчить юного двоюрідного брата еміра (Дауд Абу-Салім усміхнувся вже веселіше: п’ятирічний хлопчисько й він, емір Дауд, – брати!) володіти зброєю, ніж Друдл? Щоправда, від тієї ночі, коли маленький ятаган блазня був зламаний, а тупого кинджала дзютте забрав Чен Анкор, блазень відмовляється носити зброю. Багато хто в Кабірі досі пам’ятає примху блазня, коли, щойно прийшовши до тями, Друдл улаштував пишні похорони своєму зламаному ятаганові, прибувши на ношах і з них же прочитавши заупокійну молитву.


Блазень…

Утім, саме Друдл, коли емір поділився з ним своїми турботами стосовно все частіших випадків насильства, невідь звідки приніс наступного дня пергаментні сувої мало не восьмивікової давнини, і мовби ненароком узявся читати про публічні страти з метою покарання тих, хто вчинив тяжкі злочини, і залякування тих, хто їх задумував.

Відтоді й засіла в голові еміра Дауда ця думка. Страшна думка. Дика думка. Державна думка. Думка непевних часів. Тим паче, що начебто в ті, давні дні, у мить смерті злочинця помічник ката ламав

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: