Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Невидима чаша опинилася в лівій руці Чена; закидаючи непокриту голову, він влив у себе її вміст і вихопив мене з піхов.

– Шулмо! За твоє здоров’я!..

– Мо-о аракчі… – відгукнулася Шулма. – Асмохат-та!

Безнадійно вдарила Змія Шен – і промахнулася.

Чен погрозив Джамусі пальцем і дістав із-за пояса Уламка.

Наступний укус Змії Шен зустрів я, завертівши Чинкуеду в стрімкому танці, доки Уламок гаком своєї ґарди чіпляв наплічник Джамухи.

Ривок – і хрускіт шкіряних ременів, один із яких тріснув.

Змія Шен із майстерністю розпачу намагалася обійти мене, прорватися ближче, і я дозволив їй насолодитися миттєвим щастям, коли Чинкуеда прослизнула впритул до мене – потрапивши в неласкаві обійми Дзю.

– Покинь, Дзю! – крикнув я, гуляючи по бічних ремінцях лат Джамухи.

– Кидаю! – слухняно погодився Уламок, і Змія Шен полетіла вбік, а Джамуха кинулася за нею, не завважуючи, що Дзютте знову зачепився за її наплічник.

Тріщання порваної шкіри – і наплічник з’їхав униз, тримаючись незрозуміло на чому, а я ще раз пройшовся по ременях на правому боці, розрізавши два чи три.

Джамуха підхопила Чинкуеду з землі, зриваючи наплічник, що заважав їй, і відкидаючи його геть; а я трохи погрався зі Змією Шен, часом схвально поплескуючи Джамуху по зап’ястю.

Плазом.

Потім усе повторилося: Дзю вчепився в лати, я стримував Чинкуеду, Чен укладає у ривок всю силу…

За третім разом шкіряний панцир сповз Джамусі на руки, ледь не змусивши упустити Чинкуеду, і Чен встиг підкинути мене й знову піймати, доки Джамуха позбувалася лат, що перетворилися на окови.

Під латами на ній був лише спідній халат зі смугастої тканини, який і різався легше, і рвався значно простіше.

Під халатом – туго стягнута нагрудна пов’язка.

Під пов’язкою – груди.

Маленькі й тверді дівочі груди, з гострими настовбурченими сосками; і безсоромний вітер одразу торкнувся їх своїми холодними долонями.

Чен опустив мене в піхви, сунув Уламка за пояс і підійшов до Джамухи.

Чинкуеда навіть не поворухнулася, коли Чен Анкор розсунув захисні пластини шолома Джамухи і зняв його. Дівчина-гурхан стояла простоволоса.

Потім Чен повернувся до Джамухи спиною.

Змія Шен не рухалася.

– Шулмо! – голосно крикнув Чен-Я. – Це твій владика, Шулмо?!

Лавина здригнулася, глухий гомін прокотився довкола, сколихнувши застояну воду священної водойми – і Шулма страшно кинулася вниз із пагорбів, живим валом накочуючись на поле небаченої Бесіди.

– Усе, – майже беззвучно видихнула Джамуха. – Ось і все…

Нове майбутнє з ревінням мчало до нас звідусіль, і в цьому ревінні чітко чулося:

– Асмохат-та!…

Хіба ж для того Я-Чен зумів уникнути напророченого вбивства, щоб зганьблених Джамуху й Чинкуеду, Змію Шен, розтоптала гнівна Шулма, мстячи за свою зганьблену військову звитягу?!

– Стійте! – кричав Куш-тенгрі, який разом із Чидою першим опинився біля нас. – Стійте, нерозумні!

Хто міг його почути?

– …Зупиніться! – грізно бряжчало коло Кабіра, замикаючись навколо нас: могутній Коблан із занесеним Шпичастим Мовчуном, люта Чин і її Вовча Мітла, що рвала на ошмуття вітер, гіганти Фальґрим і Ґвеніль, оскалений Асахіро з піднесеним Но-дачі; Кунда Вонґ і Маскін, Фаріза й Емрах плечем до плеча, зморшкувата матінка Ци із Чань-бо, Посохом Зосередження… Ніру, що закривала рукою новонароджений ніж Бао-Гунь, Кос, наїжачений жалами Сая й Заррахіда, Діомед і Бронзовий Жнець… батиніти, Тьмяні, Кулай, Тохтар, діти Ориджа, колишні Дикі Леза, вісім молодих маалеев…

Мало.

Мало!..

…Із північних пагорбів, поперед усіх, мчали тургауди Джамухи, завиваючи скаженими вовками, що заганяють здобич.

Тисячна зграя.

І як ремінний бич при ударі тричі обвиває стовп, так тисяча кінних тургаудів, не торкнувшись кола Кабіра, охопила його потрійним кільцем, спрямувавши назовні вістря Диких Лез.

– Назад!.. – немов тисяча батогів разом хльоснули по степовиках.

І Шулма зупинилася, збиваючись у купу.

Коблан і Фальґрим мовчки розступилися, даючи прохід, коли до Мене-Чена, спішившись, рушив воїн – тисячник тумену Джанґар-багатур.

– Я – Джанґар нещасний, – сказав він, не підводячи очей, – глава зганьблених. Накажи вмерти, Асмохате-та!

Він упав на коліна, і я не встиг отямитись, як Джанґар поцілував край моїх піхов.

– Вісімсот років тому, – задумливо промовив Уламок, дивлячись згори вниз на уклінного Джанґара, – все було зовсім не так. Справді. Зовсім не так… Цікаво все-таки: це кінець чи знову початок?

– Не знаю, – глухо відповів Я-Чен. – Не знаю.

– І я не знаю, – легко погодився Уламок.

Він подумав і додав:

– І знати не хочу.