Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Том посміхнувся і витягнув з-за пояса ніж. Дженнсен з подивом виявила, що він як дві краплі схожий на той, що був у неї.

— Бачиш, цей ніж — знак того, що я служу лорду Ралу.

— І ти теж? — Здивувався Річард. — Я ніколи тебе не бачив.

— Все в порядку, лорд Рал, — втрутилася Морд-Сіт. — Я ручаюсь за нього.

— Спасибі, Кара! — Очі Тома світилися від радості.

— Значить, ти все про мене знав? — Здивувалася Дженнсен.

Том кивнув:

— Поганим би я був захисником лорда Рала, якби дозволив такій підозрілій особі, як ти, нишпорити навкруги, намагаючись нашкодити йому, і не взнати про твої плани. Ось я і наглядав за тобою, йшов по п'ятах більшу частину твоїх мандрів.

Дженнсен ляснула його по плечу:

— Так ти шпигував за мною?!

— Я ж повинен був знати про твої наміри і бути впевненим, що ти не заподієш шкоди лорду Ралу.

— Не думаю, що ти попрацював добре, — зауважила Дженнсен.

— Чому це? — Удавано обурюючись, спитав Том.

— Я ж могла його вбити. А ти стояв збоку, занадто далеко, щоб встигнути що-небудь зробити.

Том розплився в хлоп'ячій усмішці. Тепер вона була ще більш пустотливою, ніж зазвичай.

— Я б не дав тобі вдарити лорда Рала.

Том повернувся і змахнув ножем. З небувалою швидкістю клинок пролетів через площадку і встромився в щось темне біля однієї з упалих колон.

Річард, Том, Келен і Морд-Сіт кинулися туди. Дженнсен побігла слідом за ними. На її чимале здивування, ніж пронизав шкіряний мішечок — якраз по центру. Мішечок тримала рука, що стирчала з-під величезного уламка впалої колони.

— Будь ласка, допоможіть мені вибратися, — донеслося звідти. — Я заплачу. Я можу заплатити. У мене є власні гроші.

Це був Обі. Уламок колони впав на нього, коли він кинувся тікати. Одним кінцем уламок впав на великий шматок вапняку, і Обі не розчавило. Він сидів у кам'яній пастці, заживо похований під величезним шматком колони.

Том витягнув ножа, підняв шкіряний гаманець і підкинув його в повітря.

— Фрідріх! — Закричав він. — Фрідріх! Це твій?

Дженнсен в черговий раз здивувалася. Це дійсно був день несподіванок. Фрідріх, чоловік Алтеї, виліз з фургона і поспішив до них.

— Це мій, — промовив він. А потім заглянув під скелю: — Гей, у тебе ж є й ще.

Через мить рука стала викидати назовні все нові і нові шкіряні і ганчіркові гаманці.

— Ось, візьміть всі мої гроші. Допоможіть мені вибратися.

— Не думаю, що зможу підняти скелю, — сказав Фрідріх. — Особливо для того, щоб допомогти людині, виній у смерті моєї дружини.

— Алтея загинула? — З жахом запитала Дженнсен.

— Так. Сонце пішло з мого життя.

— Мені дуже шкода, — прошепотіла дівчина. — Вона була гарна жінка.

Фрідріх сумно посміхнувся:

— Так, була. — Він дістав їх кишені маленький гладкий камінь. — Але вона залишила це, і воно приносить мені радість.

— Невже і в тебе такий? — Дивуючись, спитав Том. Він порився в кишені і щось витягнув. Потім розкрив долоню, і всі побачили маленький гладкий камінчик. — Я теж ношу з собою камінь на щастя. Він завжди при мені і приносить удачу.

Фрідріх підозріло подивився на нього, а потім розсміявся.

— Я не можу дихати. Будь ласка, камінь давить. Випустіть мене.

Річард виставив руку в напрямку до уламку колони. Пролунав скреготливий звук, і під каменю з'явилася блискаюча дужка. Чарівник нагнувся і, потягнувши за перев'язь, витягнув його повністю. Витер пил, надів перев'язь і закріпив на стегні піхви. Величний меч був зброєю, гідною лорда Рала.

Дженнсен побачила блискучий напис на руків'ї: «ІСТИНА».

— Коли ти зустрівся лицем до лиця з солдатами, у тебе не було навіть меча, — сказала Дженнсен. — Думаю, твоє чарівництво — захист покраще.

Річард посміхнувся і похитав головою:

— Мої здібності допомагають там, де є необхідність і лють. Коли вкрали Келен, у мене було і те й інше.

Він зняв долоню з руків'я, щоб Дженнсен змогла ще раз побачити написане золотими літерами слово.

— А ця зброя завжди напоготові.

— А звідки ти дізнався, де ми? — Запитала Дженнсен. — Як дізнався, де Келен?

Річард полірував великим пальцем золочене слово на руків'ї:

— Мені розповів дід. Король Обі вкраде меч, коли, скориставшись допомогою Володаря пекла, викраде Келен. Цей меч особливий. У мене з ним зв'язок. Я завжди відчуваю, де він. Безсумнівно, Володар напоумив Обі прихопити його, щоб заманити мене сюди.

— Будь ласка, я не можу дихати, — волав Оба.

— Твій дід? — Запитала Дженнсен, не звертаючи уваги на стогони і благання Оби. — Ти говориш про чарівника Зорандера?

Лице Річарда освітила ніжна посмішка.

— Значить, ти зустрічалася з Зеддом. Він просто чудо, чи не так?

— Він намагався вбити мене, — пробурмотіла Дженнсен.

— Зедд? — Річард посміхнувся. — Зедд нікому не заподіє шкоди!

— Це він-то не заподіє шкоди?

Морд-Сіт тицьнула Дженнсен червоним прутом, закріпленим на зап'ясті.

— Що ти робиш? — Обурилася Дженнсен. — Припини!

— Ейдж тобі ні про що не говорить?

— Не більше, ніж ейдж Ніди, — насупилася Дженнсен.

Кара задерла брову:

— Ти зустрічалася з Нідою? І вона ще ходить по землі. Я вражена.

— У неї ж імунітет до магії, — зауважив Річард. — Тому ейджі не діють.

Кара, хитро посміхаючись, подивилася на Келен.

— Як ти гадаєш, про що я думаю? — Запитала Келен.

— Можливо, вона допоможе нам вирішити одну маленьку проблему, — вимовила Кара. Здавалося, її розпирало від пустощів.