Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

Розділ 10

Не знаю, скільки часу була у відключці. Не довго. Місяць не зрушив зі свого місця в небі. Я сіла, приголомшена, мене бив озноб. Плече палало. Я була здивована, що досі жива. Що мене вдарило?

Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім. Цю раптову, божевільну, всепоглинаючу ненависть так просто не забудеш, не переплутаєш.

Цікаво, чому вона не вбила мене. Якби в мене був шанс, я б точно її вбила. З цим почуттям, яке вона в мене викликала, коли була поруч, я б проповзла крізь вогонь, щоб перерізати їй горлянку.

Я знизала плечима. Зараз не час філософствувати. Я оглянула себе і виявила ґулю на голові й скривавлене плече.

І зник мій кинджал. Я обшукала все навколо себе у темряві під вікном, думала, що випустила з рук. Кинджала не було. Я знизала плечима і зітхнула. Ще один ніж втрачений через цю істоту.

-- Гаразд, -- видихнула я. – На одну ніч досить, Амро.

Я закрила віконницю і рушила назад до стіни.

Вилізти на стіну була справжня мука. Я викинула ранець в море. В ньому не було нічого незамінного, а я не збиралася намагатися пролізти з ним по кручі. Трохи повагавшись, я викинула просякнуту потом маску слідом за ранцем. Тепер, якщо хтось побачить моє обличчя, мені й так гаплик.

Навіть без зайвої ваги, цих п‘ять метрів по кручі були б мукою. В мене були поважні сумніви, що я зможу повернутися тим самим шляхом, яким прийшла. Якщо спробую, то опинюся в Драконовому морі, а запах свіжої крові подбає, щоб я довго не мучилася. Тож я притиснулася до землі й поповзла по краю кручі, кожної миті очікуючи, що болт арбалета знайде мою спину. Я знала, куди вона потрапить. Прямо поміж лопаток. Цятка величиною в золоту марку палала і свербіла в очікуванні на болт, що прошиє її наскрізь.

Коли я нарешті дісталася до невеличкої тіні, яку кидала дерев‘яна стіна іншої вілли, то блюнула, так тихо, як тільки могла. Нерви. Гіркий смак жовчі знов заповнив мені рот, і я тихо сплюнула. Принаймні я дихала.

Перехід через зарослий сад був платою за всі мої гріхи.

Я й гадки не мала, що в мене їх стільки. Я пересувалася повільно, все в мені хотіло опинитися десь в безпечному місці, перестати рухатися, зупинити хвилю болю в плечі й голові. Якоїсь миті я почала нестримно тремтіти і була змушена лежати без руху, поки тремтіння не вщухло, молячись, щоб тріск в кущах не привабив патрульного.

Врешті-решт я дісталася до канави. Десь на півдорозі до гаю, де я заховала Крама, я знов відключилася. Мабуть, я пролежала там доволі довго, бо коли отямилася, то мій одяг був мокрий від роси. Я поглянула на небо. Кілька годин до світанку. Потрібно поспішати. Я зібралася з силами і дійшла до гаю, де мене чекав кінь. Він поглянув на мене вологими очима, які здавалося казали, що все життя страждання.

-- Пішов у сраку, -- прошептала я, відв‘язала його і залізла в сідло.

Поїздка назад принесла нові страждання. Кожен крок гупав і віддавав гострим болем в плечі й голові.

До того часу коли я під‘їхала до дому Алана, на обрії непомітно з‘явилися сірі пальці світанку. Я напівзвалилася з коня і почала гупати у ворота майстерні поряд з його домом. Невдовзі я почула, як підіймається засув, а потім Овін, син Алана, висунув голову. Він дивився на мене, роззявивши рота.

-- Що, раніше крові ніколи не бачив?

-- Ні. Тобто так, але не стільки. На комусь живому, то ні.

-- Впустиш мене?

Він відчинив ворота і я завела Крама на подвір‘я. Овін перебільшував, але моїй сорочці прийшли габелі. Якщо я піду така додому, то в дедалі більшому ранковому вуличному русі на мене звернуть увагу. Ненавиджу, коли на мене звертають увагу.

-- Овіне, мені потрібно передягнутися. У вас є щось, що мені підійде?

У Алана вся сім‘я -- велетні. А я ні.

-- Ну, запитаю в мами. Тільки спочатку відведу Крама до стайні. Може присядь?

-- Я можу не встати.

Він поставив коня у вузьку стайню збоку подвір‘я, а тоді повів мене до дверей кухні. Я відчула запах смаженого бекону. І зрозуміла, що голодна, як вовк.

Міра, дружина Алана, здоровенна жінка. У неї вродливе обличчя, яке здається майже недоречним на такому масивному тілі. Великі очі, досконалі брови, повні губи. Блискуче каштанове волосся. Вона кинула на мене один погляд і зняла сковороду з вогню.

-- Заради Ісін, що з тобою трапилося?

Я знизала плечима, що не було чудовою ідеєю.

-- Сідай. Здається, твоє плече порване на клапті. А сморід! Цей одяг доведеться спалити. Знімай сорочку.

Звичайно я наїжачуюся на когось, хто намагається мною командувати. Але не з Мірою. Це як намагатися зупинити дощ. Міра – це Міра, непоборна сила.

На столі з‘явилося п‘ять ножів. Міра промовчала. Було важко самій зняти блузку і нижню сорочку. Запекла кров приклеїла їх до рани, а мої змучені м‘язи в знак протесту заверещали від болю, коли я підняла руки над головою. Коли я спробувала їх підняти. Міра допомогла, весь час цокаючи язиком і щось бурмочучи. Вона поглянула на сина, який досі стояв біля кухонних дверей.

-- Овіне, в тебе що роботи нема? Тут тобі точно робити нічого.

Він заморгав і зашарівся.

-- А. Так.

І зник, весь червоний, як рак. Хоча він тільки на кілька років молодший від мене, Овін досі поводиться як хлопчисько.

Приблизно через хвилину я почула на сходах важкі кроки Алана, і прикрила груди рукою. В мене не було ні настрою, ні