Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Забудь свою соромливість, Амро. Ти надто худа для мене. Я люблю жінок в тілі. Кров з молоком, а не криваві відбивні.

Я глянула на нього вовком, та він здавалося не зауважив.

-- Заради Великого Горма, оце тебе хтось погаратав. У тебе синці поверх синців. Це сліди пазурів?

-- Ні, прищик.

Міра поглянула на чоловіка.

-- Зроби щось корисне, постав кип‘ятити воду. Тоді принесеш настойку, яку дав нам твій кузен, для заразних ран, і оту свою кінську мазь, про яку ти постійно балакаєш. Потім давай сюди одну зі старих сорочок Овіна, вони у шафі нагорі біля сходів. А тоді займися клієнтами.

-- Добре. А сніданок? – Він кинув погляд на недосмажений бекон.

-- Пожуй свою бороду, старий.

Поки Міра очищала мою рану, Алан зробив, як йому сказали, а тоді вайлувато пішов до ранкової роботи. Біля дверей зупинився і кинув останній погляд у мій бік.

-- Думаєш, лихо прийде твоїм слідом?

-- Не думаю, але всяке може бути.

Він кивнув і зняв зі стіни вузлуватий дрючок, що висів на гачку поряд зі шкіряним батогом. Запхав його собі за широкий пояс і вийшов надвір.

Після того, як кров було змито і рану очищено, Міра щедро налила якоїсь мутної настойки в кожну борозну на моєму плечі. Боги, як воно пекло. Коли я поскаржилася, вона сказала:

-- Поговоримо про біль після того, як народиш дитину. Чесно кажучи, Амро Тетіс, ти нагадуєш мені чоловіка, який ниє через маленьку незручність.

Гадаю, милосердя Міри мало свої межі. Але її руки спритно і лагідно розтирали мазь. Вона теж пекла, але якимось дивним холодом і не дуже боляче.

Вона допомогла мені натягнути стару, залатану сорочку Овіна. Я в ній потонула. Тоді Міра зажадала мої штани.

-- Немає потреби, Міро. Ніхто не зауважить заплямовані штани. Сорочки достатньо. Піду, не буду тобі більше морочити голову.

Я спробувала встати, та м‘ясиста рука штовхнула мене на місце.

-- Ти підеш у кімнату Овіна, і більше нікуди. А тепер знімай свої закривавлені штани, Амро.

-- Чим довше я тут залишатимусь, тим більші шанси, що я поставлю під загрозу тебе і твою сім‘ю.

-- А ти зовсім не ризикувала, коли витягнула Алана з того кубла, де йому підсипали щось в ель, пограбували й збиралися перерізати горлянку. Майже чотири роки я чекала, щоб заплатити цей борг. Знімай штани, або попереджаю, я сама їх зніму.

-- Міро, моя мама померла двадцять років тому!

-- Хай Ісін любить її душу. Але принаймні вона не бачить, як ти робиш з себе дурепу.

Ще один ніж приєднався до п‘яти на столі. Вона цокнула язиком, але промовчала. Виявилося, що мені була потрібна її допомога, щоб стягнути черевики. Я не могла так сильно нахилитися.

-- -- --

Я спала, як вбита. Весь день і далеко за північ. Прокинулася я тільки тому, що була дуже голодна. Якусь мить я була дезорієнтована, оточена речами Овіна, в Овіновому ліжку. Я потягнулася по ніж, якого не виявилося на його звичному місці. В місячному світлі кімната виглядала вбого. На кілку висів годинник. На хиткій підставці знаходилися дзбан і миска, бритва і шкіряний ремінь. Міцно збита шафа для одягу. Біля вікна низький стіл з вирізьбленими фігурками. Я взяла одну і оглянула в світлі місяця. Це був кінь. Прекрасний. Не думаю, що Овін купив його. Мабуть, сам вирізьбив. Якщо так, то в нього було око майстра. Він вирізьбив його так, що текстура дерева пливла і підкреслювала гриву, потужні задні ноги. Я взяла іншу, боривітра, що сидів на гілці. Такий же чарівний. Овіну вдалося досконало передати в його очах королівську, хижу загрозу. Цікаво, чи він знає, що марнує рідкісний талант, займаючись виготовленням і ремонтом возів? Чи йому все одно? Я б поміняла ту кляту золоту жабу на одну з його статуеток не задумуючись.

Сходи стали для мене справжнім викликом. Я трималася однією рукою за стіну, а іншою за ребра. З кухні доходили звуки сміху і добродушної суперечки, але коли я спустилася, вони замовкли.

Овін старанно намагався не дивитися на мої голі ноги. Алан відкинувся на кріслі, в його очах ще залишалися рештки веселощів. Міра глянула на мене і сказала:

-- Добре, що ти встала. Невдовзі я сама збиралася розбудити тебе, щоб ти щось поїла.

І зайнялася приготуванням їжі. Я не сперечалася.

Міра вміє готувати. Звичайно, я б з‘їла шкіряні чоботи, якби мені їх зараз дали.

Я сіла і перед мною з‘явилася тарілка. Якщо хтось мав намір поспілкуватися зі мною, їх чекало гірке розчарування. Боби, півень, чорний хліб, якісь варені коренеплоди з розкішною грибною підливкою. Я змела все. Підвела погляд. Міра посміхалася, Овін витріщився, роззявивши рота, а Алан просто хитав головою.

-- Що? Ніколи не бачили, як хтось їсть?

-- Це ти називаєш їдою? – запитав Алан. – Повір мені, ніхто не збирався нічого забирати від тебе. Ти хоч відчула якийсь смак?

-- Відстань від неї, -- сказала Міра. – Вона по-своєму зробила кухарю комплімент.

Алан фиркнув, але дав мені спокій. Змінив тему.

-- В місті хтось про тебе розпитував.

Я завмерла з ложкою на півдорозі до рота.

-- Агресивний?

-- Ні.

-- Молодий хлопчисько? Лисий? Балахон чернця?

Він засміявся.

-- Зовсім ні. Але з ким ти тільки не водишся, га?

Я загарчала.

-- Говори вже.

-- Молода жінка. Гарненька. Дуже, дуже гарненька.

-- Шльондра, -- втрутилася Міра.

--