Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Чорне волосся. Зелені очі. Якісний одяг.

-- Я не знаю ніяких… -- Заждіть. Дівчина з Мрії. Дівчина Естри. – Чого вона хоче?

Естра знала, як мене знайти, якщо виникне така потреба. Чому ця дівчина блукала по місту, розпитуючи про мене?

Алан знизав плечима.

-- Каже, що в магазині Локвуда на тебе чекає пакунок.

-- Я гадки не маю про що йдеться, і зараз не маю часу на, гм, шльондр, -- сказала я, дивлячись на Міру, яка закотила очі.

Овін зібрав тарілки і тоді Міра прогнала обох чоловіків з кухні, щоб перевірити мої рани. Змінила перев‘язку на плечі, ще раз змастила тією клятою настойкою, потім розтерла мазь. Насупившись, зняла з полички пакунок. Всередині були мої ножі, пара штанів, які вона вшила для мене, мій старий пояс, полотно для перев‘язки, ще одна пляшка настойки для катування і банка кінської мазі. Біля дверей стояли мої почищені черевики. Міра допомогла мені одягнутися, і дивилася осудливим поглядом, як я ховаю різноманітні ножі в різноманітні місця. Вона стала першою особою, яка коли-небудь бачила цей своєрідний ритуал.

Міра стояла переді мною, руки в пишні боки, і сердито дивилася.

-- Я зробила все, що могла. Змусила тебе відпочити й поїсти – ну, може поїсти не змушувала – і доглянула твої рани. Знаю, що довше мені тебе не затримати. Ти як клята кішка, Амро. Якби я прихистила тебе від дощу, ти б нявкала, щоб тебе відпустили.

-- Міро…

-- Тихо, я ще не закінчила. Ти мені подобаєшся, Амро, і я твій боржник за життя чоловіка. Ти порядна і добра, хоча й сувора. Я не схвалюю те, чим ти займаєшся і те, як ти живеш. Алан найбільший впертюх, якого я тільки знала, може, за винятком мого батька, але навіть він як правило не шукає клопотів. Ти закінчиш мертвою в провулку, Амро Тетіс, або повішеною на площі Харада. Але так не мусить бути. Під цим дахом завжди знайдеться місце для тебе, коли тільки захочеш. Проте ти повинна захотіти. Тепер йди.

Я на мить обійняла дорідну жінку і пішла. Може десять, дванадцять років тому я б прийняла її пропозицію. Коли зрізала гаманці й крала хліб, щоб вижити. Тепер? Вже було пізно задумуватися про іншу професію, жити якимось іншим життям. Що мені було робити? Вийти заміж за Овіна, ростити дітей, займатися кухнею, пранням і фінансами?

Ні, Міро. Дякую, але ні. Ти запропонувала добре, безпечне, чесне життя.

Але таке життя не для мене. Вже ні. Вже дуже, дуже давно. Але вислизаючи з майстерні Алана в ніч, я пригадала сміх і веселу сварку, що лунали з-за стола в кухні, коли я спускалася по сходах. І зрозуміла, що в моєму житті була пустка, місце, яке повинна заповняти сім‘я. Як вибитий зуб. Або відрізана кінцівка.

Розділ 11

Кілька наступних днів я одужувала. Я навіть близько не підходила до дому, чи своїх звичних місць. Натомість я зашилася в одній зі своїх криївок, мансарді на третьому поверсі у Відпочинку Маркджі, розташованому далеко за річкою, навіть не в самому Люсернісі. Це було невеличке, сонне поселення рибалок і караванників, що притулилося на північному березі Затоки. Люди не лізли в чужі справи, й звикли до приїздів і від‘їздів у незвичний час. І майже весь день з океану дув легкий вітерець.

Перший день був доволі приємним. Я була така розбита, що мені не хотілося рухатися. Під кінець другого мені все до краю обридло. Тож я пішла в поблизький паб, випити й посидіти на самоті, серед людей. Був приємний вечір, сонячне світло сяяло крізь вікна зі справжнього скла на навколишні стіни з темного полірованого дерева і столики пофарбовані в червоний і зелений колір. Я бувала тут раз чи два раніше. Серед небагатьох відвідувачів в основному були літні чоловіки, які розповідали потішні небилиці про рибу і жінок.

Я просиділа близько пів години, коли двері відчинилися, зайшли три чоловіка і принесли з собою купу неприємностей більшу від клятого Керфа.

Двоє були звичайними бандюгами; круті хлопці з короткими мечами й кинджалами. Одяг в них був чистий і доброї якості, обоє гладко поголені. Важкі погляди окинули натовп, а їхні руки постійно знаходилися поблизу руків‘я зброї. Можливо вони були більше, ніж звичайними бандюгами. Солдати. Найманці.

Третій був зовсім на них не схожий. Дещо згорблений, з довгим, брудним чорним волоссям і рідкою борідкою, на ньому був дорогий одяг, але на його оксамитовому жакеті видніли старі й нові плями. Одна нога була крива, і здавалося, що кожен крок спричиняв біль і виснажував його. Здавалося, що він ходив весь день. В одній руці в нього був вишуканий ніж; з чорною ручкою і срібним ефесом, яскраве лезо довжиною з долоню і шириною на три пальці. Ніж, який я чудово знала. Як-не-як, його зробили на моє замовлення. Це був ніж, який я загубила на віллі еламнерця.

Я сиділа на лавочці в кутку, спиною до стіни. Я була в пастці.

Горбань жбурнув ніж на порожній стіл і втупився в нього. Два бандюги схопилися за руків‘я мечів. Ножі сковзнули мені в руки і я тихенько відсунулася від стола.

Якусь мить нічого не відбувалося. Тоді ніж почав тремтіти. Він почав повільно обертатися, крутитися, поки його кінчик не вказав прямісінько на мене, як проклятий Керфом компас вказує на північ. Горбань поглянув мені в очі й посміхнувся мерзенною, жовтозубою посмішкою, яка була красномовнішою, ніж слова, і яка обіцяла мені поважні неприємності.

Я кинула два ножі одночасно, по одному в кожного громилу, вискочила на стіл, і прикривши обличчя рукою, кинулася через вікно.

Перш ніж вдаритися в шибку, я почула, як один з чоловіків заскавчав з болю. В наступну мить я вже котилася по бруківці назовні. Я почула, як пронизливо заіржав кінь, підвела погляд, саме коли підковане копито опускалося