Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

Надворі чекали ще два найманці, але вони відреагували не відразу. Я не гаяла часу. Схопилася на ноги й помчала по вулиці. Навіть не завдала собі клопоту оглянутися. Я чула позад себе важкий тупіт шкіряних чобіт по бруківці.

Мабуть, я могла втекти від них. Швидше за все могла. Але толку? Вони знайдуть мене, куди б я не пішла. Мій ніж вкаже їм шлях. Тепер, три моїх ножі. Кляті чари. Хоч раз фраза “можеш втекти, але тобі не сховатися” дійсно мала сенс. Тому я раз за разом тричі повернула на розі, описала коло, і на всіх парах повернулася до таверни. Мої змучені м‘язи гірко нарікали, але Горбань був саме там, де я й очікувала, відстав далеко позаду. Далеко від своїх громил. Інколи я така розумна, що сама себе дивую.

Одним стрибком я опинилася позад нього і приставила ніж до горла. Він заціпенів. Я вирвала свій інший ніж з його руки й запитала:

-- Де ще два?

-- В мене. За пасом.

І дійсно. Їх я теж забрала. Почула швидкі кроки, що лунали з-за рогу. Я повернула його обличчям до громил.

-- Швиденько накажи їм кинути мечі.

Він завагався, і я провела гострим кінцем ножа по його щетинистій шиї, достатньо, щоб завдати болю.

-- Не підходьте! Киньте мечі! – В нього був делікатний голос. Який аж ніяк не пасував до його покрученого, грубого тіла. Коли ті завагалися, він крикнув:

-- Виконуйте наказ!

Вони послухали, важко дихаючи, лють в очах того, в якого я поцілила.

-- Чемний хлопчик, -- пробурмотіла я йому до вуха. – Тепер скажи нехай ідуть в таверну і порахують до сто. Не надто швидко. Я теж буду рахувати, а я в цьому не великий мастак. Інколи забуваюся і доводиться починати спочатку. Якщо вони вийдуть перш ніж я закінчу рахувати, я переріжу тобі горлянку.

Він зробив, як я йому сказала, вони зробили, як він їм сказав, а я повторила “чемний хлопчик” і потягнула його по вулиці до найближчого провулка. З вікон і дверей таверни за нами спостерігали чотири пари очей.

-- Ти Бош, -- сказала я по дорозі. Він завагався, тоді кивнув. Обережно.

-- З чистої цікавості, де ти знайшов мій ніж?

-- В вазоні з квітами в саду.

-- Єдине місце в якому я не додумалася пошукати. Скажи еламнерцю нехай відстане від мене, якщо не хоче, щоб я переплавила жабу. – Я подумала, що краще не згадувати про побачений мною труп. Я досі не знала, що це в біса означає.

-- Статуетка в тебе?

-- Ні, я просто подумала, що твій бос хоче золоту жабу. З ким не буває?

-- Тоді ми можемо домовитися.

-- Так, -- сказала я. – Ми можемо домовитися.

-- Як нам з тобою зв‘язатися?

Я вирвала жменю його волосся і штовхнула в канаву. Запхала волосся в черевик.

-- Не переживай. Я знайду тебе.

А тоді повернулася і зібралася накивати п'ятами. Я була впевнена, Хольгрен знатиме, що робити з пасмом жирного волосся Боша.

Схопили мене не люди Боша. А міська варта. Відпочинок Маркджі це вам не Гайворонник і не Шовкова вулиця. Коли хтось розносить таверну і ллється кров, а по вулиці починають бігати люди з мечами наголо, вони з‘являються. У великій кількості. Негайно.

Мені було просто ніде дітися. Троє з‘явилися попереду, ще двоє позаду, перекривши провулок. Чорні, лаковані кийки стукала по м’ясистих долонях. Один стариган зі злісним поглядом тримав арбалет і здається знав, як ним користуватися. По обидва боки здіймалися глухі стіни.

-- Заради зморщених яєць Керфа, -- сплюнула я, кинула ніж і підняла руки.

Вони все одно відлупцювали мене до втрати свідомості.

Розділ 12

Коли я повернулася у світ живих, то відразу пошкодувала. Стояв жахливий сморід. Сеча, блювотина, лайно і страх. Запах тіл, які забули, що таке чиста вода, про мило я взагалі мовчу. З кожним подихом мене нудило. Я нічого не бачила. Темрява була цілковитою. Під щокою я відчувала грубу солому і слизький від бруду камінь, чула далекі крики, що відбивалися луною вздовж кам‘яних коридорів. Десь неподалік хриплий голос скиглив “Мамо? Мамо?” так монотонно, що я чула за ним божевілля.

Я застогнала і почала повільний, болісний процес вставання з підлоги. Боліло все. Коли я простягнула руку, щоб допомогти собі сісти, то вперлася прямісінько в купу холодних, рідких фекалій.

-- Вітаємо у Хевлокській в‘язниці, -- пробурмотіла я ледь чутно. – Вважайте на гівно.

-- -- --

В темряві було неможливо виміряти плин часу. Моя камера була три на чотири кроки, а до стелі я не могла дістати навіть з простягнутими руками. Двері дубові, оббиті залізом, які марно намагалася подряпати невідома кількість попередніх мешканців. Кам‘яна кладка солідна; кінчиками пальців я не знайшла жодних щілин, хтось колись спробував цілеспрямовано, хоча й марно, розхитати камінь в задньому правому кутку.

Камені навколо нього були подряпані й шершаві. Тонкий шар брудної, вошивої соломи вкривав підлогу. Я копняками відсунула все у куток. Невдовзі я перестала звертати увагу на сморід, і почала звертати увагу на воші.

Звісно, що всі мої ножі забрали. В пітьмі я обережно помацала в черевику, витягнула пасмо волосся Боша. Я не уявляла собі, як воно може зараз стати мені в пригоді, але про всяк випадок дбайливо обмотала його навколо ґудзика на сорочці.

-- -- --

Через невизначений час я зауважила, що з-під дверей повзе смужка світла. Почула, як через регулярні інтервали повторюються приглушені накази, а інколи удари й окрики болю. До того як вони з‘явилися біля моїх