Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

Пробач, що привела до тебе інспектора, Хольгрене.

Він відмахнувся.

-- Радий, що ти його привела. Я про пса.

-- То ви з Кісткою подружилися?

-- Я вже встиг забути, як приємно мати компанію. В мене не було пса від… давно не було.

-- Рада, що ви знайшли спільну мову. Хоча вчора вночі він міг стати мені в пригоді.

-- Так?

Я розповіла йому про свого візитера. Він похитав головою.

-- Боюся, я й гадки не маю, що це. Ніколи не чув про щось схоже на твій опис. Гролі – людиноподібні, й вони блідого сірого кольору, але кров у них червона, як в тебе чи мене, і в них немає ніяких наростів на голові чи руках. І вони не підходять до людського житла ближче, ніж на сімдесят кілометрів, якщо тільки не збираються спалити його дотла.

-- Що б це не було, я впевнена, воно полювало за цим. – Я розгорнула жабу і передала йому. – Здається, мій грабіжник якимось чином може відстежувати цю статуетку. Доказів у мене немає. Просто не уявляю іншої причини, чому воно намагалося прокрастися через вікно.

-- Важко сказати. Цілком може бути, що ти маєш рацію. – Хольгрен взяв її, і на його обличчі промайнув дивний вираз. Він поставив статуетку на столик і несвідомим жестом витер руку об сорочку. – Це щось важливіше, ніж здається на перший погляд, Амро. Щось неприємне. Щось небезпечне.

Він поглянув на мене.

-- Ти зауважила щось? Щось надзвичайне?

-- Окрім монстра, що ліз до мене у вікно? Ні. Вона надзвичайно бридка, але це все. Чесно кажучи, не зауважила нічого.

-- Ніяких дивних бажань? Жодна дивна думка не промайнула в твоїй голові? Не стало раптово погано?

-- Ні, нічого подібного. Хіба що…

-- Хіба що?

-- Та нічого особливого. Тільки лихі сни і біль голови останніх пару днів. Уві сні я чую шепіт, і дихання. Думаю, це через спеку.

-- Може так, а може і ні, -- він насупився і на певний час втупився в ідола. – В ньому щось є. Щось старе. Древнє. І нечисте. Виглядає, наче походить з часів після Діаспори, але в мене таке відчуття, що він значно старший.

Хольгрен замовк. Його думки були десь далеко. Він почав бурмотіти щось під носом на якійсь, незнайомій мені мові. Я сиділа мовчки і потягувала вино. Гадаю, одним з привілеїв мага є те, що ти можеш бути яким хочеш дивакуватим, і ніхто не посміє щось сказати. Нарешті він прийшов до тями і глибоко вдихнув. Легенько посміхнувся до мене.

-- Може залишиш її мені? Я б хотів ретельніше дослідити цю таємницю. Вона дуже дивна, майже так, наче… то що, залишиш?

-- Звичайно. Ти мені зробиш послугу. Фактично, ще одну. Тільки стережись. За неї можуть вбити.

Хольгрен неприємно посміхнувся.

-- Повір мені, в мене цілком достатній захист. Кожен, хто зможе пробитися крізь мою охоронну магію, заслуговує всього, що зможе в мене забрати. Дай мені кілька днів, Амро, і я побачу, що я побачу.

Кілька хвилин Кістка облизував мене до смерті, а тоді я пішла.

Хольгрен неуважно махнув на прощання, розмірковуючи про шматок золота на столі, і про древнє зло, яке він, ймовірно, в собі містив.

-- -- --

Знайти орендовану Гейрусом віллу було не так вже й важко. Я найняла екіпаж і сказала, що хочу неспішно покататися. Я запхала в мозолисту руку візника золоту марку і направила його по Джакос-Роуд. Затиснувши в кулак свій тижневий заробіток, він був радий старатися.

Пішки було б набагато краще, але існував більший ризик, що мене зауважать. На Джакос рух невеликий і відносно пильний вартовий зверне увагу на когось, хто пройде повз нього туди і назад.

Вздовж Джакос-Роуд десятки вілл, починаючи з невеличких будиночків на вихідні й любовних гнізд та закінчуючи повноцінними сільськогосподарськими угіддями. Але тільки три були розташовані на кручі. Всі вони були доволі малими й тулилися одна до одної. Круча не надто велика. Вілли побудували там заради красивого краєвиду.

Перша, наскільки я знала, належала Грану Офіру, торговому магнату. Друга виявилася закинутою, судячи з вигляду, доволі давно. Отже, залишалася тільки найпівденніша.

На перший погляд, вона виглядала доволі невинно. Вкриті плющем цегляні стіни десь вдвічі вищі від мене. Ворота з кованого заліза, вкриті химерними завитушками й тупими зубцями. За буйною рослинністю проглядала двоповерхова будівля. Але плющ насправді був вужачкою, напівотруйною лозою з шипами, а якщо уважно придивитися, то можна було помітити, як час від часу красномовно блискає бите скло, вмуроване зверху в стіну. А за вигадливими воротами було видно двох вартових, озброєних мечем і арбалетом.

Я дала екіпажу проїхати ще з кілометр далі, поки ми не під‘їхали до невеличкої, приємної сільської таверни. Випила пива в їхньому саду, спостерігаючи, як золоті бджоли роблять свою справу у вечірньому сонячному світлі. Мої думки знічев'я почали блукати.

Я побачила все, що хотіла і тепер розуміла, що не варто насилу намагатися придумати якийсь план. Незабаром все само стане на свої місця. Злодійство це не тільки професія, а й мистецтво. Розвідка – значна частина цієї професії, цього мистецтва. Охорона вілли, наскільки я бачила, була професійною. Я обходила й гіршу. Але я бачила тільки зовнішній бік.

Я зрозуміла, що збираюся порушити одне з своїх власних правил. Я збиралася полізти у воду, не знаючи броду.

Як правило, планування пограбування займало мені щонайменше тиждень. Я спостерігала за всіма переміщеннями, запланованими чи ні, вивчала обличчя і мову тіла, знайомилася з особливостями розташування кімнат. Дивилася якими дверми користуються, коли й хто. Які вікна відчиняли, а які ніколи. Дивилася, чи вартовий був схильний куняти, пити, чи навіть чухати сраку. Доходила до такого стану, коли інтуїтивно відчувала ритм домівки. Найменша