Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв
Перш ніж переступити поріг, принц здивувався: двері мусять бути замкненими.
Увійшов.
Домаб сидів на материному ліжку, обхопивши голову долонями. На звук кроків він повернувся, і на обличчі управителя принц побачив страждання та подив. Хоча дивуватися треба було якраз Талігхілові.
Він і здивувався — але злегка, бо зараз душею принца оволодів праведний гнів. Як насмілилася ця людина сісти так запросто на ліжко його матері?! Завтра ж — на копальні! Ногами у Ханх, доки не наїдяться крокодили, а те, що залишиться, — на копальні!
Невідомо, яких меж досягла б розпалена принцова уява; Домаб урвав думки Пресвітлого несподіваними словами:
— Як добре, що вона не бачить цього!
Принц остовпів від зухвальства. Що має на увазі цей негідний?!
— Я маю на увазі, що іноді люди змінюються. І не завжди — на краще. Тому інколи варто пам’ятати їх такими, якими вони були до… змін.
— Будь ласкавий, висловлюйся зрозуміліше! — наказав Талігхіл. — І поквапся, якщо не бажаєш сьогодні ж скуштувати пилу копалень.
— Про це я й кажу, — сумно проказав Домаб. — Ти змінився. Став чванькуватим та жорстоким. Неприємні слова, але хтось мусить тобі це сказати, чи не так? Звичайно, копальні, пил і таке інше… Та хтось мусить відкрити тобі очі, щоб ти подивився на себе збоку. Спробувати відкрити, — виправився він.
— А чому саме ти «відкриваєш мені очі»? — поцікавився принц. — Ти що, найсумлінніший у цьому домі?
Домаб похитав головою:
— Мабуть, ні. Є сумлінніші. Але в них — сім’ї. А в мене залишився тільки син.
— Син? — щиро здивувався Талігхіл. — Я ніколи не чув…
— Син, — з притиском повторив Домаб. — Хто ще, як не твій батько мусить розкрити тобі очі на те, що відбувається?
— Але він… — почав Пресвітлий, — і замовк, — бо нарешті збагнув, до чого вів Домаб.
— Що? — прошепотів Талігхіл. — Що ти сказав?
Управитель зітхнув:
— Ця історія давня, про неї давно забули. І добре, що забули. Нічого цікавого немає в цій історії. Та й знало про неї не так багато людей. Коли Руалнір одружився з твоєю матір’ю, він був молодий і запальний… як ти. Його вабила не дружина, а полювання та інші розваги. І наложниці. Шлюб ґрунтувався на політичних інтересах, не більше. Твоя мати переїхала до садиби — аби не плутатися під ногами. А я тут уже тоді працював не управителем, а садівником.
— І ти її втішив, — вимовив принц рівним голосом.
— Я її покохав, — похитав головою Домаб. — І вона — мене. І, до речі, Руалнірові на це було начхати. Він якраз від’їздив чи то на північ, чи то на південь полювати, — коли ми зрозуміли, що незабаром має з’явитися дитя… Ти. Приїхав Руалнір. Дізнався. Розсміявся та сказав, що замість нього непогано попрацювали. То й нехай собі, головне, аби дитина мала дар Богів. Оскільки твоя мати походила з Пресвітлих, з віддаленої гілки, в неї такий дар був. Хоча й сказано, що Боги дають його тільки спадкоємцеві й лише сину правителя, різне трапляється. А якщо у матінки дар, то у тебе — також. Отже, народився ти. Руалнір не став носом крутити — прийняв, наче рідного. І тоді з ним сталася дивовижна зміна; я цього спочатку не завважив, бо жив тут, у Гардгені бував рідко, але потім звернув увагу: Руалнір відчув до тебе прихильність. Матінку твою він так і не покохав, а тебе — на подив — полюбив… Незабаром вона померла, тоді правитель ще більше до тебе душею прикипів, наче дружина була останньою перепоною між вами. Ось так.
— Зворушлива казка, — холодно зауважив Талігхіл. — А як було насправді, я батька запитаю. З твого дозволу.
— А якби я про дар Богів не заговорив, ти повірив би. Знаєш, Ісуур стверджував: «Той, хто зажмурив очі, або ж наступить на хвіст сплячого тигра, або ж втрапить до ловчої ями, де вже сидить тигр».
— Це ми обговоримо іншим разом, — відрубав принц.
— Виходить, на копальні я поки що не вирушаю.
— Точно підмітив — поки що. Там побачимо. — Принц вийшов з кімнати, сильно грюкнувши дверима.
Тонка висока вазочка, котра стояла неподалік від дверей, захиталася та впала на підлогу. Домаб помітив це занадто пізно і не встиг підхопити.
Нахилився, почав збирати уламки, та раптом завмер.
Так і стояв деякий час: напівприсівши, з уламками крихкої порцеляни у поранених долонях — і кров капала на розкішний килим, всмоктуючись у ворс. Потім управитель підвівся, скинув уламки на підлогу і попростував до сходів, аби покликати служників і наказати прибрати у кімнаті.
Вдруге зупинився біля вікна. На дворі Талігхіл різким голосом віддавав накази. Звідси було видно, як паланкін та карета попрямували до головної брами садиби, брама прочинилася — і процесія закуріла шляхом.
Домаб закричав служникам, щоб поквапилися, і…
(Зміщення — удар навідліг по повіках. Я…)
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Я здригнувся і протер очі. Вони боліли — наче під повіки якийсь садист добряче насипав грубозернистої солі.
Трохи покліпавши, помітив, що інші почуваються не ліпше. Поруч у кріслі застогнав Данкен.
— Що це було?!
Хотів би я знати! Але Мугід усе пояснить. Не хоче ж він, щоб його роздер на шматки натовп розлючених туристів!
Оповідач незворушно спостерігав за нашими намаганнями прийти до тями. З’явився один зі служників: вислухав старого, вклонився й поспішно пішов.
Ого! Схоже, у нас НП.
Оповідач уже підводився з трону і оглядав нас — ніби пастух отару. А в стаді — недостача!
І тоді все стало на свої місця. І товстуля, котра кричала вночі, і вимушена перерва в оповіді, і метушливість служника. Тобто… майже все… Про дещо я міг лише здогадуватися.
— Панове, прошу вибачити за незручність. Боюся, сьогодні оповідей уже не буде. Одна наша гостя вирішила залишити «Вежу», і я мушу подбати про неї.
Мугід легко і повільно попрямував до виходу. Я, наче прив’язаний, потягся за ним, сподіваючись, що не помітить, а як помітить — не зверне уваги.
Він не звернув. Або просто вирішив, що я можу слухати і бачити те, що відбудеться.
На першому поверсі стояла товстуля, біля її ніг мертвим звіром лежала майже порожня дорожна сумка. Переляканий погляд жінки метнувся до Мугіда. Схоже, слід очікувати істерики.
Та я помилився. Огрядна пані лише важко,
