Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— Панове, — незворушним, як завжди, голосом Мугід привернув до себе увагу. — Панове, певен, багатьом із вас трохи важко. Не дивуйтеся. Зараз — майже північ. Як я попереджав, оповідь зайняла більше часу, ніж попередні. Це тому, що я не мав права розривати її, не скінчивши фрагменту.

«Академік» невдоволено запитав:

— Пане Мугіде, ви маєте намір оповісти про принца Талігхіла чи про бій в ущелині Кріни?

— Ці історії тісно пов’язані, пане Чрагене, — холодно відповів оповідач. — Я розумію, ви чекали іншого. Лише ілюстрацій до того, про що більшість і так знає. Та якщо ви сподівалися тільки на це, раджу звернутися до книжок. Тут же доведеться зіткнутися з правдою про давні події і про причини того, що трапилося. Підкреслюю, правдою. Як зазначалося, невдоволені або ті, хто з різних причин не здатен далі сприймати оповіді, можуть залишити «Вежу». Їм повернуть частину грошей.

Слова про можливість покинути «Вежу» неабияк зацікавили мене. Звичайно, безглуздо, але…

Нарешті Мугід скінчив промову, і ми почали виходити з кімнатки. Варто було мені ступити на першу ж сходинку — клятий журналіст вже сопів і голосно кахикав. Може, сподівався привернути мою увагу, але оберталися інші! Я ж, навпаки, намагався не дивитися на нього і прискорив ходу. Данкен не відставав.

Я пошукав очима, до якого товариства пристати, та усі поспіхом піднімалися на другий поверх і розсаджувалися за столом. Що робити? Я вдало вмостився між паном Чрагеном та фарбованою товстулею, ледь втримавшись, аби не показати збентеженому Данкенові язика. Журналіст важко зітхнув і з виглядом мученика всівся на протилежному кінці столу.

Першим упорався з вечерею Мугід, повідомив, що завтра буде важкий день, і попрощався. Я подумки хмикнув.

— На добраніч, Нулкере, — вимовив над моїм вухом ніжний голосок Карни. — Бачу, ви чомусь надзвичайно раді.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів я.

— Ви так усміхаєтеся…

— Звісно, — я розвів руками. — Мене протримали цілий день голодного, а потім допустили до столу. Не плакати ж!

— Що ж, смачного, — вона пішла.

Я подумки вилаяв себе: потрібно тримати емоції під жорсткішим контролем. Якщо й Мугід бачив мене усміхненим… Хоча… — чи не приписую я йому надто великої завбачливості? До того ж, я не завтра збираюся це зробити. Врешті-решт, зупинити він мене не зможе — я подбаю, аби все виглядало правдоподібно…

«Академік» також побажав доброї ночі й пішов. За столом звільнилися місця, і клятий журналіст підсунувся ближче до мене, шалено блимаючи очима. Я стримався, але серйозно розмірковував про те, щоб заїхати у нахабну пику.

— Мовчіть! — звелів я, варто було Данкенові розтулити рота. — Поки їм — ні слова.

Він завмер, навіть затамував подих — потім хрипло розреготався і вимовив:

— Передайте, будь ласка, он той салат.

Я пересилив себе і незворушно передав салат. Рогаті демони! Що се означає?

Він спокійнісінько наклав грибів та ще чогось, потім, подякувавши, повернув тарілку. Я поставив її на місце і здивовано витріщився на писаку.

— Що все це означає?

— Потім, — він махнув виделкою, — дайте поїсти.

— Негайно поясніть, у чому справа! — гаркнув я. На той час людей за столом уже не залишилося, служники були надто далеко… та й начхати на служників!

— А не пішли б ви, — зневажливо проказав Данкен, длубаючись у тарілці.

Я, певна річ, не пішов. Угамувався і почав їсти, впевнений, що цей проноза заговорить. Замовчувати новини довго він не зможе; я бачив — його розпирало від хвилювання.

Нарешті він завершив трапезу і запитав:

— Не чекали?

— Авжеж! — суворо відповів я. — Ну то що це означає?

— Ви втратили свою… здатність впливати на мене за допомогою голосу, — Данкен розвів руками. — А я… набув іншої властивості.

— Якої? — у мене всередині все похололо.

Він усміхнувся:

— Не лякайтеся, Нулкере. Я лише можу бачити крізь стіни.

— «Лише»! — обурився я. — Вас такими абищицями не здивуєш, еге ж?

— Припиніть! — несподівано твердо наказав Данкен. — Якщо гадаєте, що я полинув від щастя до країни Богів, то помиляєтеся. Це дуже незручно… інколи. Вкрай важко заснути, знаєте, коли одна зі стін… коли там замість каменя — провалля.

— Так ви виявили це не щойно?! І мовчали?!

— Я намагався пояснити, але ж ви не давали й слова сказати!

Слід було визнати, що він має рацію.

— Даруйте, — промимрив я. — І що ви збираєтеся робити із цим своїм умінням?

— Не знаю.

Він усміхнувся:

— Здається, саме таку відповідь я отримав од вас не так давно. Тим паче, — напружено додав журналіст, — що я вже… я знову бачу все, як нормальна людина.

— Д-демони! — прошепотів я. — Схоже, починаю розуміти…

— Що?

— Нічого, — відповів я, переляканий до нестями. Віщі сни, здатність бачити крізь стіни, керування за допомогою голосу… А якщо — вбивство поглядом?..

Я пильно глянув на нього:

— Послухайте, Данкене. Ви мусите нікому не казати про це. Чуєте?

— Чути я чую. Та чому?

— Завтра, — пообіцяв я йому, — завтра все поясню. Якщо потраплю до бібліотеки. І…

— Так?

— Будьте обережні, — з цими словами я встав з-за столу і попрямував до себе.

Хотілося б знати, хто наступний? І чим все це скінчиться?

Працювати було неможливо, але перемагаючи втому й переляк, я сів за диктофон. Чим швидше закінчу, тим швидше…

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Коли всі зібралися за сніданком, я оглянув обличчя сприймачів. Але нічого не виявив. Тільки у Данкена під очима чорніли кола — певно, погано спав.

Після сніданку, спускаючись сходами, ми встигли обмінятися кількома фразами.

— Ну що? — запитав він стиха.

— Поки що нічого. А чому у вас вигляд, наче бачили поганий сон?

— Демони, це не мені наснився поганий сон! — обурено прошепотів журналіст. — Сусідка усю ніч голосила, наче біля її ліжка зібралися усі миші «Вежі». Втім, ні. Гадаю, навіть у цьому випадку вона б не репетувала з такою «наснагою».

— Стіни тут товсті, звук не пропускають, — зауважив я. — У вас що, з’явилася можливість чути крізь стіни?

— Та ні. Я серйозно кажу, а ви не вірите! До речі, її щось не видно.

— Кого?

— Моєї сусідки. Пам’ятаєте, така огрядна жіночка з фарбованим кучерявим волоссям?

— Пам’ятаю. Ну то й що…

— Не уявляю, — випередив він моє запитання. — З будь-якого приводу — жодної ідеї. Залишимо це на потім, гаразд?

Ми вже сиділи в кімнатці для оповідей.

Я мусив погодитися:

— Гаразд, тільки…

ОПОВІДЬ ЧЕТВЕРТА

— Гаразд, тільки потурбуйся про те, щоб кожну фігурку загорнули окремо, — принц критично оглянув служників, на яких чекала ця робота. — І дивіться мені, обережно!

Талігхіл