Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

Армахог, верховний головнокомандуючий армії Ашедгуну, інакше кажучи старегх, неохоче кивнув, не відриваючись від споглядання завіс на вікні. Армахогові було незручно. Він знав, що Руалнір прикро вражений учинком сина, але нічим зарадити не міг.

— Час вирушати, — зітхнув Пресвітлий.

Все було готове, і він від’їхав би до Хуміндара на годину раніше, але чекав та сподівався: раптом син просто запізнюється. Далі затримуватися не було сенсу. Очевидно: Талігхіл не приїде.

— Поїдь у садибу та передай листа, — нагадав Руалнір.

Армахог запевнив, що обов’язково передасть. Сьогодні ж.

Пресвітлий і старегх спустилися широкими сходами у двір, де невдоволено помахували хвостами, втомившись від тривалого чекання, коні й витирали піт з чола люди. До Руалніра підвели жеребця, Пресвітлий злетів у сідло і оглянув процесію.

— Рушаймо! — скомандував гучно та змахнув рукою.

Процесія заворушилася, поволі виповзла з палацового подвір’я і попрямувала до парадної брами, що, ледь чутно скрегочучи, прочинилася — делегація Ашедгуну виїхала на вулиці столиці.

Цього Армахог уже не бачив. Він звелів конюху сідлати жеребця і відійшов, щоб не стояти на шляху служників, котрі снували взад-вперед. Цей літній чолов’яга з довгими обвислими вусами й копицею рудого, наче грива лютого лева, волосся колись розпочинав службу звичайним піхотинцем і пам’ятав, що життя простої людини досить важке.

Він досяг своєї посади власними зусиллями, і тому знав ціну скибки хліба та м’якого ліжка, знав більшою мірою, ніж деякі з придворних фінансистів. А ще Армахог знав, що на душі у нього зараз неспокійно. Йому не подобалося, що Руалнір мусить їхати до нового правителя Хуміндару, про якого, по суті, нічого невідомо. Всі ашедгунські інформатори несподівано й одночасно захворіли або зникли, а офіційних даних було дуже мало. Надто мало!

Конюх привів осідланого жеребця, Армахог подякував і поставив ногу у стремено.

(Зміщення у часі й просторі, воно б’є по очах і випалює на сітківці паралельні прямі — малюнок фантастичного пера)

Після сніданку Талігхіл знову сів грати. Раф-аль-Мон сьогодні виглядав піднесено, він кілька разів змахував руками й захоплено починав щось пояснювати, та перехоплював здивований погляд принца і зупинявся. Пресвітлий навпаки — почувався мерзенно, але не розумів, чому.

Вони скінчили партію, і Талігхіл, звісно, програв. Нерозумно було б очікувати іншого, чи не так?

Старий замислено поплямкав губами, покрутив у руках фігурку латника з піднесеним догори мечем і запитав:

— Знаєте, пане, у чому ваша похибка?

— Ні. Буду дуже вдячний, якщо поясниш.

— Ви, пане, — пояснив старий, — побиваєтеся за кожним воїном, піклуєтеся про частину, тому втрачаєте ціле. — Раф-аль-Мон схематично продемонстрував, як відбувався бій і в які моменти принц помилився.

— Розумієте?

Талігхіл кивнув, хоча зовсім не був певен. Махтас виявився складнішим, ніж уявлялося спочатку, але й цікавішим.

— Ще партію?

— Як буде завгодно Пресвітлому, — вклонився старий.

Другий двобій Талігхіл програв швидше і з меншими втратами з боку суперника.

— Ще?

Раф-аль-Мон сумно розвів руками:

— Перепрошую, але невідкладні справи змушують мене відмовитися. Якщо буде завгодно Пресвітлому, я повернуся за кілька діб, аби продовжити навчання.

Роздратованим помахом руки принц відпустив торговця. Коли той був уже біля дверей, дещо цікаве спало на думку Талігхілові:

— Скажи, звідки ти взяв гру?

— Шкода, мій принце, але я не маю права розповідати, — голос торговця затремтів. — Дозвольте промовчати.

— Йди геть.

Все одно не відповів би. Чи збрехав.

Талігхіл почав розставляти на гральному полі фігурки, аби розпочати партію з самим собою. В цей час у дверях постав Домаб, осудливо поглянув на махтас і підкреслено байдуже повідомив:

— До вас Армахог, Пресвітлий. З листом від вашого батька.

— Хай зайде, — не відриваючись, звелів Талігхіл. — До речі, накажи випустити Раф-аль-Мона зі служниками та розпискою на отримання грошей за махтас.

— Як забажає Пресвітлий.

Ото б жбурнув чимось важким у цю пику! Набрид уже зі своїми вічними турботами!

Армахог, брязкаючи шпорами, зайшов на веранду і став неподалік від принца, витягнувшись і очікуючи, доки на нього звернуть увагу. Те, що старегх дозволяв собі у розмові з правителем, він не дозволяв при зустрічах із принцом. Талігхіл міг бути — коли хотів — чванькуватим і жорстоким, наче прагнув довести всьому світові, що він — спадкоємний принц.

Поставивши чергового латника на відповідну клітинку, Пресвітлий повернувся і жестом запросив Армахога сідати.

— Домаб казав, є лист від батька, — зауважив він.

— Так, Пресвітлий, — підтвердив старегх. — Правитель був дуже… здивований, що ви не приїхали попрощатися. Чекав, а не дочекавшись, попросив передати листа.

— Дякую, Армахоже, — нехай в мене влучить блискавка, якщо виправдовуватимуся. — Подивимось…

У листі батько був досить стриманим. Просив Талігхіла на час, доки буде відсутній, переїхати до палацу. Дивно, ми ж обговорювали і вирішили, що це зайве. Харлін впорався б з усім, а найважливіші питання надсилав би на розгляд.

Талігхіл відклав листа та невдоволено похитав головою. Він не хотів переїздити до Гардгена — там було ще спекотніше і осоружніше, ніж у садибі. До того ж махтас…

— До речі, Армахоже… — недбало вимовив принц, — якщо ви не зголодніли і не поспішаєте, може, зіграємо кілька партій?

Старегх несхвально поглянув на гральне поле, але промовчав. Він здогадувався, що не дозволило спадкоємцеві приїхати попрощатися з батьком. І це йому не подобалося.

— Матиму за честь. Пресвітлий.

— Тоді ознайомлю вас із правилами. — Принца не приваблювала перспектива грати самому; та й старегх найкраще підходить, щоб відточувати майстерність?

Принц почав пояснювати.

(Ще одне зміщення — несподіване, наче спалах блискавки)

У садибу Пресвітлих Раф-аль-Мон приїхав у кареті. Тут і тепер карети були не в моді, але йому подобалися більше, ніж паланкіни. Крім того, пересування в екіпажі забирало менше часу, а іноді це могло зіграти вирішальну роль. Як, наприклад, зараз.

Поки служники запрягали коней, Раф-аль-Мон чекав, умостившись на м’якому сидінні і вкотре перечитуючи розписку. Сума, вказана в ній, певно, неабияк здивує палацового скарбника… принца також — згодом. Але Раф-аль-Мон мав намір опинитися на ту мить якомога далі від Гардгена. Та й не буде тоді у Талігхіла часу, аби розшукувати старого торговця — інші турботи ляжуть на пресвітле чоло.

Раф-аль-Мон визирнув у віконце карети й рипучим голосом гукнув:

— Жвавіше, демони вас зжери!

Головний з його служників, худорлявий Джулах, квапливо наблизився й уклонився:

— Все готове, пане.

— Чого ж чекаєте, бовдури? Вирушаймо! Негайно, — звелів торговець, зачиняючи віконце перед носом служника.

Карета похитнулася, рушила. Виїхала зі стайні, прогуркотіла бруківкою, що вела до головної брами садиби, проминула браму і здійняла куряву на шляху.

Домаб, який спостерігав за від’їздом торговця і чув останні