Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— Жерці Ув-Дайгрейса заплямують себе подібним вчинком? — презирливо скривився Раф-аль-Мон.

— Для цього знайдеться хтось нижчого чину, — відповів засмаглий. — Щоправда, якби дізналися, кого доведеться «обслуговувати», вимагали б більшої платні — за багно на руках.

— Згоден, — огризнувся торговець. — Платити довелося б більше. Але не за багно — за ризик.

— Геть! — прогарчав засмаглий.

Раф-аль-Мон хмикнув і гордовито попрямував далі у супроводі вартових. Вони за час бесіди не зронили ані пари з вуст, тільки ховали задоволені посмішки у пишних вусах. Їм не сподобався пихатий дідуган, тож не поспішали втручатися.

Засмаглий постояв, проводжаючи Раф-аль-Мона похмурим поглядом, потім пішов далі — тепер, змінивши свої плани, — до скарбниці.

Харлін зачиняв двері сховища, при цьому тричі плутався у кількості поворотів колеса, чого раніше не було. Клята розписка справила на Харліна сильне враження: він не міг уявити, що хтось здатен підробити подібний документ та заявитися за грошима, але ще менше — що наслідний принц здатен видати таку розписку. «Боги, що ж Раф-аль-Мон продав Пресвітлому?!» — приголомшено думав Харлін, зачиняючи двері.

Нарешті він упорався із замками та, повернувшись, побачив Тієліга — верховного жерця Бога Війни. Жрець завмер на останній сходинці чорно-сірою постаттю і спостерігав за скарбником.

— Доброго дня, Харліне. Нехай Боги будуть милостиві до вас і вашої оселі.

— Доброго дня, Тієліже, — стримано відповів той. — На жаль, ваше побажання запізнилося.

— Боюся, що так, — погодився жрець. — По дорозі я зустрів старого, який тягнув у тремтячих лапках кілька мішечків з бірками скарбниці. Оскільки поруч із ним крокували вартові, я не зупинив його. Сподіваюся, не помилився.

— Ні, — похитав головою Харлін, — не помилилися. Що привело вас сюди у пізній час?

— Питання, яке я вже встиг виголосити. Чим прислужився Ашедгунові цей старий?

— Не маю уявлення, — зізнався Харлін, витираючи лисину зіжмаканою хустинкою. — Прокляття! Хотів би я знати…

— Певен, скоро дізнаєтеся, — зауважив Тієліг. — Завтра Талігхіл прибуває у столицю.

— Чому ви так вирішили?

— Руалнір просив мене приглядати за принцем і допомогти в разі потреби. Він збирався поговорити з ним, аби той на час відсутності правителя знаходився в місті, але Талігхіл не приїхав. А відразу після Руалнірового від’їзду до садиби Пресвітлих вирушив Армахог з листом до принца. Гадаю, завтра Талігхіла слід чекати в палаці.

— Ви вражаюче поінформовані, — сумно посміхнувся Харлін.

— Нічого вражаючого, — знизав плечима Тієліг. — Урешті-решт, я верховний жрець Ув-Дайгрейса.

Він почав підніматися сходами, а Харлін замислився. Про те, чому жрець Бога Війни знає про переїзд спадкоємця до столиці. Про те, як Тієліг приглядатиме за принцем, котрий терпіти не може усіляких жерців та будь-які згадки про Богів.

Так ні до чого не додумавшись, палацовий скарбник вирушив нагору за верховним жерцем.

(Зміщення, несподіване і яскраве — втім, як завжди)

Була глибока ніч, про що свідчили хори цикад та одноокий місяць, який спостерігав за грою. На веранді запалили свічки, на столику поставили вазочки з фруктами та печивом, поруч віддавали останнє тепло нічному повітрю чашки з чаєм.

Остання атака захлинулася. Талігхіл вивів резерви і добивав залишки воїнства Армахога.

— Все, — несподівано мовив той, відкидаючись у кріслі й простягнувши руку до чашки.

— Що? — не зрозумів Талігхіл.

— Я програв, — відповів старегх, наїжачивши вуса. Він відсьорбнув з чашки. — Цілковита поразка, армію відновити неможливо. Вітаю, Пресвітлий.

Принц не втримався — задоволено посміхувся, сподіваючись, що тіні приховають посмішку — надто хлопчаковою вона б виглядала.

— Що ж… — він також потягнувся до чашки. — А знаєте, у чому помилка?

— Ні, Пресвітлий, — зізнався Армахог. Хотів, здається, щось додати, але стримався.

— Справа в тому, що… — принц замовк, добираючи слова, — побиваючись за кожним воїном, піклуючись про частину, втрачаєте ціле.

«Звучить, наче погано завчена фраза», — спало на думку Армахогові. Він розвів руками:

— Я роблю так, як звик поводитися у житті.

Талігхіл невдоволено скривився і вже не хотів, аби тіні приховали його обличчя.

— А махтас і є одним із проявів життя, — зауважив принц. — Хіба ні?

— Як буде завгодно Пресвітлому, — вклонився Армахог. — Пізно. Я можу йти?

— Авжеж. Якщо забажаєте, вам постелять у кімнаті для гостей, а ні — дадуть ескорт до столиці. Але якщо залишитеся, завтра вирушимо разом — я також їду до міста.

— Навряд чи мені потрібен ескорт, Пресвітлий, — старегх поставив чашку, підвівся. — Маю сумніви, що хтось насмілиться напасти, а якщо таке станеться — у світі стане на кілька нечестивих душ менше. На добраніч.

Принц провів Армахога невдоволеним поглядом.

Потім позіхнув та потягся за яблуком. Помітив лист, якого привіз старегх. Батько від’їхав.

Несподівана туга здавила груди, принц закашлявся, жбурнув яблуко у темряву. Демони! Що діється?!

Але він знав, що діється. Точніше, здогадувався: це якось пов’язано з його снами, але думати про те, що коїлося, не бажав.

Усе владнається.

(Ти ж знаєш, що це брехня)

Усе владнається! Сни — дурниці!

(Ні. І ти знаєш це)

Дурниці! Пусте! Це лише сни.

(В інших людей це були б лише сни. Але не в тебе. Не в тебе…)

Важко сперечатися з собою. Значно легше піти нагору, у спальню. Навіть коли ти знаєш, що там на тебе чекають чорні пелюстки.

(Мерехтіння веселкових пір’їн — зміщення)

Армахог поганяв коня і картав себе за дурість: він цілком міг заночувати в садибі. Але принцові слова про те, що махтас — «один з проявів життя», вразили його за живе. Через кляту гру спадкоємець не приїхав попрощатися з батьком. Через неї…

Назустріч Армахогові з темряви, гуркочучи, вилетіла карета. У напіввідчиненому віконці промайнуло обличчя, яке здалося старегхові знайомим. Дідуган, котрий зустрівся мені сьогодні у садибі Пресвітлих. Дивний збіг.

Кінь хропнув під ним, немов скаржився на життя, але й далі мчав у бік Гардгена. Армахог ще раз озирнувся, та карета вже зникла, а гнатися за нею старегх не хотів. Важкий день. Ще й програв у цей триклятий махтас.

Попереду замиготіли вогники на вежах міста.

Коли Армахог в’їхав на вулиці Гардгена, помітив кілька сірих постатей, що сновигали поблизу. Але чи варто було дивуватися, що в цю незвичайну ніч, яка змінила такий самий день, жерці Бога Війни Ув-Дайгрейса не спали?

Мабуть, не варто.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Я поворухнувся — шия затерпла, та що шия! — все тіло нило, наче я просидів у кріслі цілий день. Дивно, минулого разу себе таким виснаженим не почував. І позаминулого теж. Певно, тоді давала взнаки зацікавленість — увага