Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

Зішкрябати віск і вибити на долоню щільно згорнену записку було хвилинною справою. Принц розгорнув послання, прочитав, перечитав ще раз, сіпнув шиєю, наче на неї сіла надокучлива муха, — потім відклав записку.

«Цього не може бути… Батько мертвий? Тобто… Руалнір — мертвий? Війна? Військо хумінів наближається до кордонів? Нісенітниця!»

Талігхіл підвівся з крісла і попрямував до палацу невпевненою ходою старезного дідугана. Підбіг схвильований Джергіл.

— Що з вами, пане? На вас кров.

— Не моя, Джергіле. Поки що — не моя.

Охоронець різко свиснув, у галереї з’явилося кілька воїнів, і всі вони побігли у садок, з’ясовувати, що сталося. Талігхіл стояв, вхопившись за плече Джергіла і не помічаючи, як той ледь стримується від крику. Охоронцеві було боляче. Та принц потерпав зараз від значно більшого болю.

(Зміщення, від якого у роті залишається гіркий присмак. Під горлом — колючий клубок)

Храмовий район Гардгена, як і столичний ринок, жив своїм життям, відокремленим, але не ізольованим. Тут розташовувались усі храми та релігійні будівлі — окрім, звісна річ, заборонених культів Фаал-Загура і його дружини. Прибічники цих культів досі вважали, що Бог Болю та Богиня Відчаю живі, хоча насправді, звичайно… Ну, припустимо, як було насправді, знали лише Боги, та вони точно правди не скажуть. Боги взагалі дуже мовчазні створіння. Для того й існують жерці — аби говорити замість Богів. А коли що… — там вже між собою якось розберуться.

Ветнекл рідко бував у цьому районі. Ув-Дайгрейс, якому він поклонявся, не вимагав від прихильників ні частих відвідувань храму, ні розкішних жертвоприношень. Раніше було по-іншому. Але часи змінюються, і Боги достатньо мудрі, аби не вимагати від людей неможливого.

Молодий воїн прямував брукованою чорним камінням вулицею Церемоній. На цій, найширшій та найдовшій вулиці храмового району, зараз майже не було перехожих. Оддалік, не поспішаючи, йшли два монахи Оаль-Зіїра — худорляві, у білих халатах, стукотіли хешагами — традиційними для служителів цього культу посохами. Біля облупленої стіни храму Геер-Діла, Бога Успіху, сидів низенький огрядний чоловічок і торгував амулетами. Помітивши Ветнекла, він набрав у груди побільше повітря та гукнув:

— Парубче! Гей, парубче! Здається, вам зараз не завадить трохи успіху. Можу дещо запропонувати.

Ветнекл відмахнувся і поквапився далі. Успіх, звичайно, йому не завадив би. Але навряд чи в торговця знайдеться щось насправді ефективне — особливо з огляду на те, що насувається…

Молодий воїн хитнув головою: думати про це зараз не варто. Він ще й не знає всієї правди. От лише фрази, кинуті мимохідь і почуті Ветнеклом… їх досить. Більш, ніж достатньо.

Храм Ув-Дайгрейса стояв ліворуч, серед найзаможніших та найшанованіших храмів. Утім, навіть він мав вигляд не такий вражаючий, як колись… Широкі фіолетові сходи вели до портика із спіральними колонами. Прочинена брама запрошувала: «Заходь, перехожий!»

Ветнекл збіг сходами, зупинився на хвильку, викликаючи в душі необхідний шанобливий стан — і ступив до храму.

Усередині було не так спекотно, у підставках курилися ароматні палички. Коли Ветнекл зайшов, у приміщенні не було нікого, та за мить поруч уже стояв м’язистий парубок у традиційному одязі молодшого жерця Ув-Дайгрейса.

— Бог Війни вітає тебе, пане, — прогуркотів жрець. — Що…

— Мені потрібно бачити Тієліга, — обірвав його Ветнекл. — Повідомлення від Пресвітлого Талігхіла. Термінове.

— Йди за мною, — звелів жрець.

Він попрямував до вівтаря — високого, зі скульптурним зображенням Ув-Дайгрейса, — відкрив дверцята у стіні і жестом запросив Ветнекла зайти.

Молодий воїн опинився у вузькому коридорі, що вигинався напнутим луком. Зачинивши дверцята, жрець попрямував ліворуч, Ветнекл — за ним.

Вони йшли недовго і за весь час зустріли лише одну людину. Жрець здивовано подивився на Ветнекла та його провідника, але промовчав і пішов далі. А провідник уже стукав у невисокі дерев’яні двері.

— Відчинено.

— До вас посланець, пане, — повідомив провідник. — Від Пресвітлого Талігхіла.

— Нехай зайде.

Ветнекл зайшов.

Келія, в якій він опинився, була не дуже просторою, але достатньою для життя однієї людини. Саме ця людина сиділа зараз біля столу та присьорбувала з піали духмяний чай. Тієліг уважно подивився на молодого воїна:

— Прийду. Ось доп’ю чай.

Скороход — уже вусатий, але ще молодик — кивнув:

— Терміново, пане! Пресвітлий Талігхіл наказав…

Жрець зупинив його недбалим порухом лівої руки. Піала у правиці навіть не ворухнулася.

— Ти чув мою відповідь. Йди.

Молодший жрець м’яко підштовхнув посланця до виходу, вклонився Тієлігові і зачинив двері, залишаючи верховного наодинці з думками та недопитим чаєм.

Почалося.

Ця була такою невчасною — тут і зараз. Але мало колись статися, чи не так?

Він допив чай, відставив піалу і почав збиратися: посох, нараг із ножами, кілька мішечків чаю, бальзами усілякі… Мудрий живе довго, наживає — небагато. Тому, до речі, і живе довго.

Тієліг востаннє оглянув келію. Наче все потрібне взяв. Справи, ймовірно, вимагатимуть від нього тривалої присутності у палаці. Руалнір-бо просив приглянути за сином. А судячи з виразу обличчя скорохода, приглядати за Талігхілом доведеться. І дуже уважно.

ДЕНЬ П’ЯТИЙ

— А що далі? — з обуренням запитав хтось. Схоже, Карна.

— Пані, — докірливо мовив Мугід. — Кому, як не вам, історику, це знати?

— Але у літописах немає згадок про верховного жерця Ув-Дайгрейса, Тієліга. І про багато інших речей — теж.

— Так, — погодився старий. — Про все це ви дізнаєтеся свого часу. Однак я хотів, аби ми пообідали перш ніж продовжити.

Дівчина трохи заспокоїлася. Всі почали неохоче підніматися з крісел та виходити з кімнатки. Мене — здається, це стало дурною звичкою! — вхопив за рукав Данкен і змусив відокремитись від інших.

— Ходімте прогуляємося, — запропонував він. — Звичайно, це позбавить нас обіду, зате я покажу вам дещо варте уваги.

— Сподіваюся, не раритет із місцевої бібліотеки?

— Ні, — посміхнувся журналіст. — Зовсім ні. Тобто, певна річ, можу і раритет показати, їх тут декілька, але, гадаю, вам буде цікавіше дізнатися, що спричинило нічний гамір.

— Данкене, ви схильні применшувати, — зауважив я. — …Йти хоч недалеко?

— Аж нагору. Та інакше показати це, не привертаючи уваги решти, буде важкувато.

— Вважаєте, відмовившись від обіду, ми не привернемо уваги?

— Ні, якщо коли повернемося у кімнатку оповідей, ви розхвалюватимете раритети.

— …яких я й бачити не бачив.

— Що-небудь вигадаєте, — недбало кинув Данкен. — Вони, певно, їх також не бачили.

Підійматись довелося довго. Я упрів та захекався, хоча й журналіст виглядав не найкраще. Нарешті сходи закінчилися, впершись у вузькі