Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв
Та він зробить це. Відмовитися від престолу в такі дні він не може. Не має права. Доведеться стиснути гордість у кулаці і вичавити по краплині, наче смердючий застояний гній.
Та й… Гордість? Але ж він насправді бачив сни, котрі тепер стали реальністю!
Чорні пелюстки? Завтра буде вдосталь чорних пелюсток. Вони встелять вулиці, по яких піде траурна процесія.
Я знав це набагато раніше, ніж поїхав батько. Я міг його врятувати!
(По-перше, це не твій батько. По-друге, ти не знав. Чорні пелюстки могли означати і твій похорон. Кожного Пресвітлого ховають так. Пригадай, матір теж так ховали)
До ранку принц не заснув, а вранці коловоріт невідкладних справ закрутив його, наче безпорадне кошеня. Ним він і був у ці дні.
ДЕНЬ П’ЯТИЙ
До речі, ми зараз не дуже відрізнялися від стародавнього принца. Теж безпорадні, і все залежить від того, як швидко до «Вежі» дістануться рятівники, як швидко вони зможуть забрати камінь. Я, звичайно, вірив Мугідові, що в готелі достатньо харчів та води, що ми тут не повмираємо з голоду й холоду; вірив, але турбувало не це. Старий не врахував одного фактора. Не врахував, бо не знав про нього або ж знав, врахував, але промовчав.
Головне, що про цей фактор знав я — і, не почуваючись у безпеці, божеволів від запитання: «Хто сьогодні володіє надприродньою властивістю? І якою?»
— Прошу всіх до Великої зали, на вечерю, — Мугід піднявся з трону, і я відзначив, що сьогодні він рухається якось уповільнено. Певно, втомився.
— Нулкере, з вами можна?..
— …поговорити? — завершив я.
Карна здивовано подивилася на мене.
— Даруйте, але останніми днями подібну фразу мені доводилося чути надто часто. Схоже, Данкен збирається написати про мене статтю. Або відразу кілька статей.
— Певні? Було б цікаво почитати.
— Мені також, — зізнався я. — Отож, про що ви хотіли поговорити?
— Про вчорашній вечір… І про цю жахливу ніч, — повагавшись, додала вона.
З кімнатки для оповідей усі вже вийшли, отож ми залишилися наодинці.
— Я, коли пам’ятаєте, вчора ввечері сказала: «Було б гарно, якби пішов дощ». Або щось подібне — зараз не можу точно пригадати.
— А потім усю ніч не вщухав дощ.
— От, ви теж помітили!
— Ні, щойно здогадався, коли ви нагадали. То вас засмутив подібний збіг обставин?
— Ви не знаєте всього, — з відчаєм мовила дівчина. — Пам’ятаєте, коли впав камінь, котрий завалив вхід, усі вибігли на сходи, і я тоді кричала про мишу? Пам’ятаєте? Так ось, я побачила мишу до того, як камінь упав. Я відчула, як по мені щось бігає, перелякалася, закричала та засвітила лампу. Помітила тільки сіру спину й довгий хвіст, потім миша сховалася у щілині, а я з усієї сили жбурнула туди книгу. Знаєте, коли дуже налякана..
— Знаю, — я накрив її руку своєю. — Я розумію, що ви уявили. Але навіть якщо ваші припущення правильні, все вже скінчилося. Ви не можете більше керувати силами природи.
— Звідки ви знаєте?..
— Знаю, бо був першим, хто відчув подібне. У вас з’являється та чи інша надприродна властивість — та лише на добу. Так було зі мною, з Данкеном, з вами. І ще з Селлою. Тільки у кожного з’являються різні здібності.
Карна закусила губу та підвелася.
— Підемо до столу. Про нас, мабуть, вже думають демон знає що.
Треба було заявити, мовляв, я не проти, щоб дати привід таким думкам. Або просто-напросто обняти її… А я, наче проклятий, думав про те, що на нас чекає завтра. Про те, що у «Вежі» нас семеро — сприймачів; і що буде, коли кожен по разу відчує себе Пресвітлим? Підемо «по другому колу»?
І ще мені здавалося: камінь не заберуть — ні сьогодні, ні завтра. Надто невдоволеною була Мугідова пика, надто впевнено він розмовляв із Данкеном — занадто впевнено.
Ми пішли на другий поверх, не перериваючи мовчанки. У залі знаходилися тільки Данкен із генералом, тож наша поява не викликала зайвої уваги.
Я заходився біля їжі, шкодуючи, що не можу як слід покопирсатися у місцевій бібліотеці. Можливо, там є відповіді на мої запитання. Однак часу на пошуки не залишається. Якщо Мугід і далі оповідатиме так довго, то ми тільки і будемо їсти, спати та сприймати. Звичайно, йому так вигідніше: на дозвіллі ніхто не ставитиме зайвих запитань. Наш старий дуже не любить зайвих запитань.
Повечерявши, я пішов спати, навіть не працював: сил не залишилося. Надто багато всього навалилося в цей день — камінь, війна, смерть…
Я здригнувся і подумав, що починаю потроху ототожнювати себе з Талігхілом. Здається, ще першого дня Данкен говорив щось подібне. Для повного комплекту не вистачає лише цього!
Сон звільнив мене від подібних роздумів, але заспокоєння не приніс.
НІЧ З П’ЯТОГО ДНЯ НА ШОСТИЙ
Сьогодні вночі — знову ґвалт. Здається, це набуває дедалі грандіозніших масштабів.
Я прокинувся від жахливого трубного крику, наче якась тварина вмирала і з останніх сил благала про допомогу. Я не вважаю себе особливо вразливим, але у цій клятій «Вежі» мимоволі станеш таким.
Накинувши сорочку та натягнувши штани, я вискочив за двері й побіг до сходів. Крик лунав знизу, вже дещо тихіше, наче небезпека, яка загрожувала тому, хто кричав, минула.
На мій подив, ніхто, крім мене, крику не почув. Точніше — не вибіг на нього.
Я перехилився через поруччя та подивився вниз.
Там біля одного з гобеленів стояв олень. Могутній звір утомлено закинув назад голову, обтяжену розкішними рогами, й тремтів усім тілом; з рани над лопаткою точилася кров.
Перескакуючи через сходинки, я помчав до тварини. Не знаю, що стукнуло мені в голову, — олень запросто міг розпанахати мені черево одним помахом «розкішних» рогів.
Але коли я, захеканий та розпатланий, опинився внизу, звіра й близько не було. Зате там стояв Мугід і незворушно дивився на мене.
— Щось трапилося, пане Нулкере?
— Де олень?!
— «Олень»? Вам, здається, наснився поганий сон.
Я похитав головою, ледь віддихуючись. Все-таки втратив форму, сидячи у цій клятій «Вежі»!
— Не мені, пане Мугіде. Не мені. То що ви зробили з оленем?
— А що я, на вашу думку, міг зробити з оленем? До речі, звідки б він тут узявся? Якщо ви не забули, ми ізольовані
