Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— А ця кров — вона звідки взялася? — я втомлено ткнув пальцем у чорну пляму на підлозі.

— Облиште! Яка кров, пане Нулкере? Просто хтось із служників розлив олію. Я накажу, і до ранку плями не стане.

— Не сумніваюся, пане Мугіде.

Нагорі заклацали двері, і чиїсь ноги загупали по сходах. Певно, шановне сприймаюче панство вирішило нарешті з’ясувати причину гамору. А Мугід тепер посилатиметься на мене — мовляв, прокинувся, вибіг ледь не у спідньому і кричав щось про оленя.

Гидко стало. Я розвернувся та пішов нагору.

— Що сталося? — запитав Данкен, звісившись з поруччя.

— Нічого, — похмуро кинув я.

— Але ж хтось кричав, — роздратовано мовив Валхір.

Я відмахнувся:

— Спитайте у пана Мугіда.

Данкен, здається, зрозумів. Решта заблимала очима і проводжала мене поглядами, доки я не опинився на своєму поверсі.

Хлопця в окулярах серед них не було — певно, надто міцно спав.

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Мугід, звичайно, мав рацію — до ранку пляма зникла. А якщо не було її, то й говорити нема про що. Наснилося, наверзлося, начулося. Набачилося.

— Зізнайтеся, Нулкере, ви ж учора щось бачили, — невимушено мовив Данкен, коли ми снідали. Великий Конспіратор! Можна подумати, Мугід не помітить наших перешіптувань.

Я здивувався дій думці. З якого дива мені приховувати від старого, що я розмовляю про вчорашнє? Це ж я опинився у дурнуватому становищі.

— Бачив, — пробуркотів я. — Скажіть, Данкене, в горах водяться олені?

Той спантеличено подивився на мене й зморщив лоба:

— До чого тут олені, Нулкере? Ви намагаєтеся втекти від відповіді?

— Просто цікаво… Я вчора бачив оленя.

— Уві сні?

— Наяву, Данкене, наяву! Хоча наш шановний оповідач бажав переконати мене в протилежному.

Журналіст кивнув:

— Отже, олень. І що він робив, ваш олень?

— Сходив кров’ю. Кричав. До речі, ви не чули крику вночі?

— Чув, — Данкен потягнувся за тістечком. Здається, не було нічого, що могло змусити цю людину хоча б на кілька хвилин забути про сніданок. — Чув, тому й вибіг із кімнати. Шкода, що не відразу — спочатку лежав та розмірковував: «Здалося чи ні?» Решта, до речі, вчинила так само.

— Ви й про це встигли дізнатися?

— Становище зобов’язує, — самовдоволено заявив Данкен. — Ви останній неопитаний.

— Ось і ні. Очкарика серед нас немає, тож гадаю, ви не встигли влаштувати йому допит.

Журналіст скривився:

— Ну у вас і вислови, пане Нулкере! «Допит»! Хоча змушений визнати: не встиг. Зате з’ясував, що юнак захворів. Певно, тримав відчиненим вікно й застудився.

Я зневажливо пхикнув:

— Запитували, мабуть, у Мугіда?

— А у кого ще? Він поки що — найпоінформованіша людина в готелі.

— І найправдивіша, — саркастично додав я.

— У крайньому разі, будемо знати офіційну версію.

У цей час мого плеча торкнулися. Я оглянувся.

— Ви пліткуєте, наче старезні бабусі, — сказала, посміхнувшись, Карна. — Поділитеся кількома секретами з дівчиною, яка вмирає від цікавості?

Я поглянув на Данкена:

— Урятуємо дівчину?

— Ви завжди вирізнялися невиправданним людинолюбством, — зауважив той. — Розповідайте, а я займусь тортиком.

— Схоже, пан журналіст наїдається на майбутнє, — сказала Карна.

— Ага, він дізнався, що насправді запаси готелю незабаром закінчаться, а ніякого радіопередавача в Мугіда немає. Ось і докладає зусиль, аби перед смертю нажер… наїстися.

— Нулкере, облиште грубощі! — наказав журналіст. — Я не бачу жодної причини, аби ображати кухаря, котрий виготовив цей шедевр, — він вказав на шматок торта. — Крім мене його ніхто не їсть: решта наших «колег» вдарилися у філософію і розглядають власні тарілки так, наче це — ключі до всіх таємниць буття. А кухаря шкода.

— Тож, що ви так натхненно обговорювали? — запитала Карна. — Невже таланти місцевого кулінара?

— Ні, — розсміявся я. І стисло переказав те, що сталося цієї ночі та нашу розмову з журналістом.

Дівчина уважно вислухала мене.

— Зрозуміло. Скажіть, Нулкере, у вас не виникає думки, що пан Мугід добре поінформований про все, що з нами відбувається? Я маю на увазі «надталанти на добу».

— Якщо й так, він у цьому не зізнається.

— А ви не замислювалися, чому?

— Що — «чому»?

— Та все — чому! — вигукнула Карна. Притишила голос і пояснила: — Чому Мугід став оповідачем, чому живе у «Вежі», чому ми на добу стаємо власниками надприродних здібностей, чому старий знає про це, чому приховує своє знання, а не допомагає нам? Чому, врешті, ми самі нічого не робимо?

— Останнє я можу пояснити. Зранку до вечора у нас немає вільної хвилини. Ми прокидаємося, снідаємо та сприймаємо. Потім обідаємо та сприймаємо. Або взагалі сидимо до вечора голодні, бо не відриваємося від оповіді, нарешті вечеряємо та йдемо спати, втомлені настільки, що не здатні навіть піднятися вночі, коли чуємо крик. Звичайно, ми нічого не робимо. У нас немає часу навіть замислитися як слід.

— Панове, — вимовив Мугід. — Коли ви не заперечуєте, підемте вниз, аби розпочати нову оповідь.

Я викривально змахнув рукою:

— Бачите?

— Так, — кивнула Карна. — Бачу. З цим треба щось робити, ви згодні?

— Згоден, але що? — ми піднялися з-за столу і вийшли слідом за іншими. Тільки Данкен захоплено заходився біля тарілки з тортом.

Дівчина зітхнула.

— Не знаю. Але щось робити треба.

Журналіст, нарешті, відірвався від солодкого й приєднався до нас.

— Давайте поміркуємо над цим, — запропонував я, — а вранці обговоримо ідеї.

— Давайте. Це насправді…

ОПОВІДЬ ВОСЬМА

Це насправді була лише церемонія, а не урочисте поховання, яким ушановувався кожен правитель-Пресвітлий. Бо попередні вмирали на руках служників, а від Руалніра залишилася тільки напіврозкладена голова, — її до домовини не покладеш. Яке тут поховання…

Скорботна процесія вийшла з палацової брами та попрямувала до Алеї володарів. Під Алею ще у прадавні часи відвели велику паркову зону, де встановлювали пам’ятники всім колишнім правителям-Пресвітлим. У кінці Алеї чорніли масивні металеві двері, що вели до гробниці померлих членів династії. Алея була відкритою для відвідувань і вважалася однією з визначних пам’яток Гардгена. Лише до гробниці сторонній людині неможливо потрапити: хитромудрий механізм, який було виготовлено стародавніми майстрами, відчиняв стулки, коли у невеличку замкову щілину вставляли та провертали певну кількість разів спеціальний ключ. Він зберігався у Харліна і зараз лежав у кишені його траурного вбрання. Коли настане час, палацовий скарбник вийде й виконає свій обов’язок, а поки що він простував, скорботно схиливши голову, разом з усіма. Поруч з Харліном ішов Талігхіл, на обличчі його не проглядало жодних почуттів.

Місто стало напрочуд метушливим та сірим. Похмурі обличчя перехожих, понурі погляди, стиснуті в кулаки руки. Не було того, що називають загальною скорботою за померлим, хоча