Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— Ну і чим же ви збираєтеся порадувати, га? — запитав я, мружачись від яскравого сонячного світла. — Місцевими краєвидами вам навряд чи вдасться мене вразити.

— Й гадки не мав, — хмикнув Данкен. — Ви надто нечутлива та обмежена людина, аби вражати вас краєвидами. Погляньте-но краще туди, — він безстрашно перехилився через кам’яний парапет і тицьнув пальцем униз.

Мені такий геройський вчинок дався набагато важче. Тобто не пальцем тицяти, а перехилятися через парапет.

Якісь дурні думки в голову лізуть, несвоєчасні. Особливо якщо врахувати…

Я відсахнувся, відмовляючись вірити власним очам. Потім закинув голову догори: над нами стримів односхилий дах, прикріплений одним краєм просто до скелі, до якої тулилася «Вежа». Між майданчиком, на якому ми стояли, та іншим, зовнішнім краєм даху, простягнулись кам’яні смуги зі щілинами для бійниць. З однієї такої бійниці визирав назовні Данкен, я дивився з іншої. У цій величезній порожнині, під дахом, висіли велетенські нечищені дзвони. Товкачиків не було… — наче язики вирвали.

Але це я вже звертав увагу на дрібниці, відволікався від основного. Боявся подумати. Бо найзначніша «дрібниця» лежала на майданчику перед входом до «Останньої вежі» — величезний валун, котрий невідомо як там опинився. Тобто, відомо, що звалився він звідкись згори — тому й була гуркотнеча вночі. Але як звалився, і що спричинило до цього?..

Утім, навіть це зараз було не важливо. А важливо те, що ми були замкнені у клятій «Вежі». Мій план розпадався, наче порохнявий пліт у могутньому річковому потоці, розпадався та потопав.

А як було гарно продумано: розіграти істерику, від’їхати раніше, ніж усі! Ще б гроші зберіг. Головне, що я майже про все, про що можна було, дізнався. Лишилося тільки піти, не затримуючись до фінальних сцен. Бо всі попередні колеги мої залишалися до закінчення оповідей — і завжди поверталися ні з чим. Якщо взагалі поверталися…

Схоже, і я можу розділити їхню непривабливу долю.

Але про все це поміркую згодом, а зараз варто було б спуститися вниз, аби не пропустити черговий сеанс.

І ми почали спускатися.

— Мугід знає? — поцікавився я. Безглузде запитання. Звичайно, знає. Ось тільки яких уживатиме заходів?

Журналіст підтвердив:

— Авжеж. Сьогодні вночі, коли він усіх розігнав по кімнатах, я подумав про щось подібне тому, що ми побачили. Тож вирішив піти подивитися. Спочатку визирнув зі свого вікна, але звідти майданчика не видно. Довелося підійматися нагору. Я б міг спробувати відкрити двері на першому поверсі, але… Там був Мугід, тому я не наважився… Так я побачив те, що показав вам — було темно, але якраз на той час з-за хмар вийшов місяць. Я вирішив спускатися; до сходів — а там стоїть старий. Не повірите, але відчув себе хлопчиськом, котрий нашкодив, а його застукали на місці злочину і тепер мусять дати різок… або й гірше. А він тільки сказав — тихо так, владно: «Йдіть спати», — і посунувся вбік. Мене пропускав. Я й припустив униз. А він, напевно, піднімався не для того, щоб мене у ліжко відправити. Виходить, знає.

…Спустилися ми швидше, ніж піднімалися. Та коли прийшли, виявилося, що на першому поверсі ще (чи вже?!) нікого немає. Я вирішив був зазирнути до кімнатки, аж раптом на сходах пролунали голоси і вся кумпанія, задоволена, бо сита, приєдналася до нас.

Утім, де тільки на перший погляд здалося, що вони задоволені. Потім я придивився уважніше і зрозумів: помилився. Вони були перелякані — просто надто старанно приховували де за фальшивими посмішками. Лише довготелесий парубок в окулярах дивився на світ розгублено та кривив кутики вуст. Лише неприродно голосно сміялася Карна. Лише…

Мугід помітив нас та вимовив рівним голосом, наче обговорював меню на вечерю:

— Гадаю, новину, яку я повідомив вам, шановне панство, повторювати для панів Нулкера та Данкена немає сенсу. Ви ж були нагорі й бачили все на власні очі, чи не так, пане журналісте?

Той уклонився, блазнюючи:

— Як і ви, вельмиповажний оповідачу. Але якщо поділитеся зі мною міркуваннями з приводу того, що ми робитимемо, аби вибратися звідси — що ви робитимете — буду дуже вдячний.

— Підемо у кімнату, там розповім.

Я наблизився до Карни і стиснув її холодні пальці:

— Не турбуйтеся, все буде гаразд.

Вона кивнула і спробувала посміхнутися, але усмішка була вимученою.

— Звичайно, все буде гаразд. Я не турбуюся.

Дівчина змовкла, хоча відчувалося: сказала не все, що хотіла.

Мугід опустився на трон і заговорив рівним незворушним голосом:

— Пан Данкен цікавиться, яких заходів ми вживатимемо, аби вибратися з «Вежі». Яких заходів я вживатиму. Так от, панове, — жодних.

Дружина Валхіра голосно зойкнула. Довготелесий парубок напружено засопів і поправив окуляри, котрі сповзли на ніс. Генерал у відставці підвівся зі свого місця й відкрив рота…

— Заспокойтеся, панове, — провадив далі Мугід. — Дайте договорити.

Дочекався, доки генерал сяде, і продовжив.

— Отже, я не робитиму анічогісінько, аби вибратися з «Вежі». У нас попереду ще декілька днів з оповідями. За цей час сюди приїдуть рятівники, камінь заберуть, і ви, живі та неушкоджені, залишите готель. Харчів достатньо, отож не турбуйтеся — від голоду чи від спраги не помремо.

— Чудово! — вигукнув Данкен. — Чудово! А як сюди дістануться рятівники?

— Так, як дістався автобус, котрий відвіз пані Селлу. У мене є невеличкий радіопередавач, пане журналісте.

— То вже завтра тут будуть люди і вхід розчистять? — наполягав Данкен.

— Я б не розраховував на завтра. Скажімо: завтра-післязавтра.

Журналіст задоволено кивнув та відкинувся на спинку крісла.

— Чи можу я розпочати оповідь? — запитав Мугід. Ніхто не заперечував.

ОПОВІДЬ СЬОМА

Біля південної брами Гардгена було людно, у повітрі клубочилася густа пилюка. А ще тут було спекотно. Варта, вдягнена у кольчуги та шоломи, сходила потом і заздрісно дивилася на перехожих. Ті могли дозволити собі оголитися до пояса або ж залишити лише пов’язку на стегнах — з простолюдина ніхто не спитає. А їм, охоронцям, доводилося вистоювати цілий день у обладунках — гірше, ніж тортури в камері смертників. Раніше вартові могли дозволити собі незначні порушення статуту і заступали на варту без кольчуг та шоломів. Але два дні тому ситуація змінилася: тепер на будь-кого, хто ризикнув би заступити на варту без повного обладунку, чекало жорстоке покарання батогами. Отож доводилося мовчки зносити витончені знущання керівництва та сушити голову над тим, що ж спричинило до таких жорстокостей. (Чутки про війну з Хуміндаром поки що не просочилися за межі палацу — Армахог потурбувався).

Крізь горлянку