Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Кривава Дев’ятко, собака ти нікчемний! — Із тіней вибіг Скейл, тупочучи чобітьми по мостинах і тримаючи у великих руках сокиру з лезом завбільшки з колесо від воза. — Ось твоя смерть!

Лоґен залишився на місці, навпочіпки, готовий до бою, а тоді відчув, що всміхається. Обставини, може, й проти нього, та в цьому немає нічого нового. Від того, що йому не треба було думати, мало не стало легше на душі. Гарні слова, політика — все це не означало для нього нічого. Але це? Це він розуміє.

Лезо гучно врізалось у мостини і розсипало в повітрі тріски. А Лоґен уже відкотився геть. Тепер він задкував, пильнуючи, рухаючись і дозволяючи Скейлові рубати повітря довкола. Повітря ж, як-не-як, гоїться швидко. Наступний удар майнув убік, і Лоґен відхитнувся назад. Сокира вирубала великий шмат штукатурки зі стіни. Він підступив ближче, тимчасом як Скейл знову загарчав, вирячивши люті маленькі очиці й приготувавшись замахнутися сокирою так, щоб одним ударом розколоти світ.

Ефес меча Творця із хрускотом врізався йому в рота, перш ніж він устиг це зробити. Його голова рвучко піднялася, полетіли краплі чорної крові та шматок білого зуба. Скейл відхитнувся, а Лоґен пішов за ним. Скейл опустив погляд і високо здійняв сокиру, роззявивши закривавленого рота, щоб заревіти знову. Лоґенів чобіт сильно вдарив його в ногу збоку. Одне Скейлове коліно різко ляснуло й зігнулося не в той бік, і він повалився на мостини. У нього з рук випала сокира, а його рев обернувся на болісний зойк.

— Моє коліно! Ай! Блядь! Моє коліно!

Він заметався на підлозі і спробував підвестися, спираючись на єдину здорову ногу. По його підборіддю стікала кров.

Лоґен засміявся з нього.

— Свинюко ти надута. Я ж тебе попереджав, хіба ні?

— Ради мертвих, блядь! — гаркнув Доу й підскочив із трону Скарлінґа, тримаючи в руках сокиру й меч. — Якщо, блядь, хочеш зробити щось правильно, будь готовий взятися за це сам!

Лоґен був би радий проштрикнути Скейлові його товсту голову, та довкола було забагато інших людей, за якими треба було стежити. Двоє карлів досі стояли біля дверей. Кальдер заряджав арбалет наступною стрілою. Лоґен обережно відступив, намагаючись одночасно спостерігати за всіма ними, а найбільше — за Доу.

— Так, зрадлива падлюко! — крикнув він. — Треба з тобою покінчити!

— Це я — зрадливий?! — пирхнув Доу, поволі, помаленьку спускаючись зі сходів. — Я страшна падлюка, авжеж, я знаю, що я за один. Але для тебе я — ніщо. Я вмію відрізняти друзів від ворогів. Своїх ніколи не вбивав. У одному Бетод мав рацію, Кривава Дев’ятко. Ти створений зі смерті. Якщо я зможу з тобою покінчити, то знаєш що? Це буде найкращим учинком у моєму житті.

— І все?

Доу показав зуби.

— А ще мене просто нудить від твоїх йобаних наказів.

Він кинувся вперед швидко, як змія, замахнувшись сокирою й блиснувши мечем на рівні пояса. Лоґен ухилився від сокири й парирував удар клинка власним клинком, брязнувши металом об метал. Доу вгатив йому коліном по зболілих ребрах, і Лоґен, задихаючись, хитнувся до стіни, а тоді знову пішов на нього. Їхні клинки лишали в темряві яскраві сліди. Лоґен відскочив геть, перекотився й підвівся, а тоді знову спокійно вийшов на середину зали, невимушено тримаючи в одній руці меч.

— І це все? — запитав він, усміхаючись, попри біль у боці.

— Та просто розганяю кров.

Доу скочив уперед, удав, ніби кинеться праворуч, а сам зробив випад ліворуч, одночасно змахнувши мечем і сокирою. Лоґен вчасно їх побачив, ухилився від сокири, відбився від меча власним мечем і, загарчавши, вступив у бій. Коли клинок Творця просвистів у повітрі просто перед носом у Доу, той відсахнувся й незграбно позадкував на крок чи два. У нього засіпалось око, по щоці з порізу просто під ним витекло трохи червоної рідини. Лоґен усміхнувся й покрутив руків’я меча.

— Ну що, кров розігналася, так?

— Так. — Доу всміхнувся й собі. — Достоту як за старих часів.

— Треба було вбити тебе ще тоді.

— Точно, хай йому грець. — Доу кружляв довкола Лоґена, постійно рухаючись. Зброя виблискувала в холодному світлі з високих вікон. — Але ж ти любиш удавати з себе добряка, так? Знаєш, хто гірший за лиходія? Лиходій, який уважає себе героєм. Така людина не зупиниться ні перед чим, і в неї завжди знайдеться виправдання. Один безжальний покидьок у нас уже зробився королем Півночі, і хай я провалюся, якщо застану когось іще гіршого.

Доу зробив фальшивий випад уперед, і Лоґен сахнувся.

Він знову почув клацання арбалета Кальдера й побачив, як просто між ними промайнула стріла. Доу набурмосився на нього.

— Намагаєшся мене вбити? Як випустиш іще одну стрілу, будеш прохромлений. Чуєш?

— Тоді припини клеїти дурня і вбий його! — відрізав Кальдер, завзято готуючи арбалет до пострілу.

— Убий його! — заревів Скейл десь у тіні.

— Я над цим працюю, свиното. — Доу мотнув головою на двох карлів біля дверей. — А ви битись збираєтеся чи як?

Вони перезирнулися. Жодному з них цього не кортіло. А тоді вони вийшли вперед, піднявши круглі щити й дивлячись на Лоґена, і почали заганяти його до кутка.

Лоґен позадкував, вишкіривши зуби.

— То он як ти це зробиш?

— Я волів би вбити тебе по-чесному. Але вбити тебе нечесно? — Доу стенув плечима. — Теж нітрохи не гірше. Мені неохота ризикувати. Тож уперед! До нього!

Та парочка сторожко насувалася, тимчасом як Доу відійшов убік. Лоґен квапливо позадкував, намагаючись удати, ніби злякався, й чекаючи на якусь можливість. Вона не забарилась. Один із карлів підступив трохи заблизько й низько опустив щит. Здійняв сокиру не тоді, коли треба, і не так, як треба. Меч Творця, клацнувши, відтяв карлові передпліччя, і воно повисло в нього на лікті, тримаючись на клаптику кольчуги. Карл хитнувся вперед, із хрипом втягнув у себе повітря, готуючись закричати, поки з кукси його руки цебеніла кров і оббризкувала мостини. Лоґен рубонув його по шолому, лишивши великий слід, і карл повалився на коліна.

— Гвар-р-р… — пробелькотів він.

Із його обличчя збоку стікала кров. Він закотив очі до стелі й гепнувся на бік. Другий карл перескочив через його тіло, заревівши на повну силу. Лоґен перехопив його меч, і їхні клинки зчепились, а тоді він врізався плечем у щит противника так, що той гепнувся на дупу. Карл заволав і задер один чобіт догори. Лоґен різко опустив меч Творця й розітнув ногу в тому чоботі надвоє аж до щиколотки.

Крізь карлів крик почулися швидкі кроки. Лоґен крутнувся й побачив, що на нього пре Чорний Доу, скрививши обличчя в убивчій посмішці.

— Здохни! — процідив він.

Лоґен відхитнувся. З одного боку його ледь не вдарило клинком, а з другого — сокирою. Він спробував замахнутися мечем Творця, та Доу був надто швидкий і надто кмітливий: відштовх­нув Лоґена ногою так, що той заточився.

— Здохни, Кривава Дев’ятко!

Лоґен ухилявся, відбивав удари, спотикався, тимчасом як Доу надходив знов і знов, без перепочинку й без милосердя. Виблискувала в темряві сталь, щосили били клинки, кожен