Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Строкаті губи Ревса оголили зуби. У нього в шиї виділилися сухожилки: він приготувався змахнути клинком. «Зроби це».

Ґлокта швидко й шумно задихав, йому залоскотало горло від приємного передчуття. «Ось, нарешті… зараз…»

Але Ревсова рука не ворухнулась.

— І все-таки ти вагаєшся, — прошепотів Ґлокта крізь голі ясна. — Звісно, не з милосердя, не зі слабкості. Усе це з тебе виморозили, еге ж? В Енґлії. Ти зволікаєш, бо розумієш, що за весь цей час, поки ти мріяв мене вбити, тобі ніколи не думалося про те, що буде далі. Чого ти досягнеш насправді всією своєю витримкою? Всіма своїми хитрощами й зусиллями? Чи полюватимуть на тебе? Чи відішлють назад? Я можу запропонувати тобі незмірно більше.

Розтоплене обличчя Ревса нахмурилося ще сильніше.

— А що ти міг би мені дати? Після цього?

— О, це — дрібниця. Я мучуся від удвічі сильнішого болю та вдесятеро більшого приниження, коли встаю вранці з ліжка. Така людина, як ти, може бути мені дуже корисною. Така… витривала людина, якою виявився ти. Людина, яка втратила все, зокрема всі моральні принципи, все милосердя, весь страх. Ми обидва втратили все. Ми обидва вижили. Ревсе, я розумію тебе так, як ніхто ніколи не зможе зрозуміти.

— Тепер мене звати Пайк.

— Звісно. Дай мені підвестися, Пайку.

Ніж поволі віддалився від Ґлоктиного горла. Над ним стояв чоловік, який був Салемом Ревсом, і хмурився. «Хто міг би передбачити всі можливі повороти долі?»

— То підводься.

— Це легше сказати, ніж зробити.

Ґлокта кілька разів судомно вдихнув, а тоді, загарчавши від великої болючої натуги, перекотився і став накарачки. «Героїчне звершення, далебі». Поволі перевірив кінцівки, кривлячись, коли клацали його викручені суглоби. «Ніщо не зламане. Принаймні не зламане більше, ніж зазвичай». Простягнув руку і двома пальцями взявся за держак упалого ціпка, а тоді потягнув його до себе поміж розкиданих паперів. Відчув, як вістря клинка втискається йому в спину.

— Не тримай мене за дурня, Ґлокто. Якщо спробуєш щось утнути…

Він схопився за край столу й підтягнувся.

— Ти виріжеш мені печінку й усе інше. Не турбуйся. Я занадто скалічений, щоб спробувати втнути щось страшніше, ніж обісратися. Проте можу дещо тобі показати. Певен, що ти це оціниш. Якщо ж я помиляюся, то… можеш розітнути мені горло трохи згодом.

Ґлокта, похитуючись, вийшов за важкі двері свого кабінету. Пайк тримався зовсім поряд із його плечем, наче тінь, ретельно ховаючи ніж від чужих очей.

— Стійте, — різко наказав він двом практикам у передпокої й пошкандибав далі, минаючи насупленого секретаря за величезним столом.

Ґлокта вийшов до широкого коридору, що проходив крізь серце Будинку питань, а тоді пошкандибав швидше, цокаючи ціпком по кахлях. Було боляче, та він закинув голову назад і холодно скривив вуста. Краєчком ока він бачив, як клерки, практики, інквізитори кланяються, плавно відступають і зникають. «Як же вони мене бояться! Більше за будь-кого іншого в Адуа, і недарма. Як же все змінилось! І водночас залишилося незмінним!» Його нога, шия, ясна. Вони залишилися такими, якими були завжди. «І будуть завжди. Звісно, якщо мене не катуватимуть знову».

— Маєш гарний вигляд, — кинув через плече Ґлокта. — Якщо не брати до уваги жахливі опіки на обличчі, звісно. Ти схуд.

— Таке буває від сильного голоду.

— А й справді, а й справді. Я добряче схуд у Гуркулі. І не лише через те, що з мене вирізали. Сюди.

Вони повернули й увійшли у важкі двері, обабіч яких стояли насуплені практики, проминули відчинені ворота із залізного пруття. Ввійшли до довгого коридору без вікон, що невпинно хилився донизу, занадто мало освітлений і повний повільних тіней. Стіни були оштукатурені й побілені — щоправда, відносно давно. У цьому місці відчувалась якась убогість і запах вологи. «Як і завжди». Цокання Ґлоктиного ціпка, його важке дихання, шурхіт його білого плаща — все це померло у студеному вологому повітрі.

— Знаєш, якщо ти мене вб’єш, задоволення це тобі не принесе.

— Це ми ще побачимо.

— Сумніваюся. Я навряд чи був винен у твоїй маленькій поїздці на північ. Може, роботу й виконував я, та накази віддавали інші.

— Вони мені друзями не були.

Ґлокта пирхнув.

— Ой, прошу… Друзі — це ті, до кого людина вдає любов, щоб зробити життя стерпним. Такі люди, як ми, не мають потреби в таких витребеньках. Нас вимірюють ворогами.

«А ось мої вороги». Він натрапив на шістнадцять сходинок. «Отой старий, знайомий сходовий марш». Ті сходинки вирізали із гладенького каменю, і ближче до центру вони були трішки потерті.

— Сходи. Трикляті сходи. Якби мені дали покатувати одну людину, знаєш, хто це був би? — Обличчя Пайка перетворилося на один невиразний шрам. — Що ж, не зважай.

Ґлокта без пригод допхався донизу, а тоді, накульгуючи, ступив іще кілька болючих кроків до важких дерев’яних дверей, окутих залізом.

— Ми прийшли.

Ґлокта дістав із кишені свого білого плаща зв’язку ключів і почав їх перебирати, доки не знайшов потрібний, відімкнув двері й увійшов досередини.

Архілектор Сульт був уже не такий, як колись. «А втім, усі ми вже не геть такі, як колись». Його розкішна грива сивого волосся стала масною та прилипла до схудлої голови, а з одного її боку засохла жовтувато-бурою масою кров. Його пронизливі блакитні очі втратили владний блиск, позападали у глибокі очниці й дістали яскраво-рожеве обрамлення. Його позбавили одягу, і його жилаве старече тіло, трохи волохате біля пліч, було заквецяне брудом із камер. Найбільше він, по суті, скидався на божевільного старого жебрака. «Невже колись це справді був один із наймогутніших людей у всьому Земному колі? Нізащо не здогадаєшся. Це корисний урок для нас усіх. Що вище підіймаєшся, то далі доведеться падати».

— Ґлокто! — загарчав він, марно борсаючись, оскільки був прип’ятий до стільця ланцюгами. — Зрадливий, божевільний падлюко!

Ґлокта підняв руку в білій рукавичці, і в різкому світлі лампи заблищав пурпуровий камінь на його архілекторському персні.

— Здається, правильно звертатися до мене «Ваше Пре­освященство».

— Ти? — Сульт різко реготнув. — Архілектор? Зів’яла, жалюгідна оболонка людини? Ти мені огидний!

— Навіть не починайте. — Ґлокта, кривлячись, опустився на другий стілець. — Огида — це для невинних.

Сульт гнівно зиркнув на Пайка, який загрозливо бовванів над столом. Його тінь падала на начищену скриню, в якій лежали Ґлоктині інструменти.

— Що це за істота?

— Майстре Сульте, це наш давній друг, який зовсім нещодавно повернувся з воєн на Півночі й шукає нових мож­ливостей.

— Мої вітання! Ніколи не думав, що ти зможеш відшукати помічника, ще жахливішого за себе!

— Ви жорстокі, але нас, на щастя, непросто образити. Пропоную називати його так само жахливим.

«І, сподіваюся, так само безжальним».

— Коли буде суд наді мною?

— Суд? Нащо він мені потрібен? Вас уважають загиблим, а я не намагався це заперечувати.

— Я вимагаю права звернутися до Відкритої Ради! — Сульт безглуздо запручався, намагаючись вирватися з ланцюгів. — Я вимагаю… будь ти проклятий! Вимагаю слухання!

Ґлокта пирхнув.

— Вимагайте скільки завгодно, тільки озирніться круг себе.