Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі
— Весте… Коллеме… приємно тебе бачити.
«І приємно, і жахливо водночас».
За Вестом до кабінету ввійшла зграйка офіцерів. «Я, звісно, пам’ятаю чудово обізнаного лейтенанта Джеленгорма, тільки він тепер майор. І Брінт також став капітаном завдяки швидкому просуванню друга по службі. Маршала Кроя ми знаємо й любимо за Закритою Радою. Вітаю всіх із підвищеннями». В ар’єргарді йшов іще один чоловік. Худорлявий, зі слідами жахливих опіків на обличчі. «Але ми вже точно не маємо ставити огидну фізичну ваду йому на карб». Кожен із них нервово супився на Веста, неначе готовий кинутися вперед, якщо він раптом повалиться на підлогу. Натомість він причовгав до круглого столу і з дрожем опустився на найближчий стілець.
— Мені слід було прийти до тебе, — сказав Ґлокта. «Слід було прийти до тебе набагато раніше».
Вест іще раз спробував усміхнутися. Вийшло ще бридкіше, ніж перед цим. У нього не було кількох зубів.
— Дурниці. Я знаю, який ти зараз заклопотаний. А сьогодні почуваюся набагато краще.
— Добре, добре. Це… добре. Чи можу я щось роздобути для тебе? — «Хоча що тут зарадить?» — Що завгодно.
Вест похитав головою.
— Не думаю. Ось цих джентльменів ти, звісно, знаєш. Окрім сержанта Пайка.
Обпечений чоловік кивнув Ґлокті.
— Радий знайомству.
«Знайомству з людиною, скаліченою ще сильніше за мене? Завжди».
— До мене дійшли… радісні новини від сестри.
Ґлокта скривився, майже не в змозі поглянути в очі давньому другові.
— Я, звісно, мав би просити дозволу в тебе. І, безперечно, попросив би, якби на це був час.
— Розумію. — Вест не відривав блискучого погляду від його очей. — Вона пояснила все. Я тішуся, знаючи, що про неї добре дбатимуть.
— У цьому можеш не сумніватись. Я постараюся. Її більше ніхто ніколи не скривдить.
Виснажене лице Веста скривилося.
— Добре. Добре.
Він злегка потер один бік обличчя. Нігті в нього були чорні, обрамлені засохлою кров’ю, неначе відлущувалися від плоті.
— Завжди доводиться платити, еге ж, Занде? За свої дії.
Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око.
— Здається, що так.
— Я втратив частину зубів.
— Бачу й можу поспівчувати. Суп, на мою думку…
«На мою думку, просто огидний».
— Майже… не можу ходити.
— І через це я теж співчуваю. Ціпок буде тобі найкращим другом.
«І мені, гадаю, невдовзі теж».
— Я — жалюгідний кістяк того, чим колись був.
— Направду відчуваю твій біль.
«Направду. Мало не гостріше за власний».
Вест поволі захитав зів’ялою головою.
— Як ти можеш це терпіти?
— Потроху, мій давній друже. По змозі уникай сходів і завжди уникай дзеркал.
— Мудра порада. — Вест кашлянув. Кашель вийшов лункий, просто з-під ребер. Він шумно ковтнув. — Здається, мій час добігає кінця.
— Аж ніяк! — Ґлокта на мить простягнув руку, неначе зібрався покласти її на зморщене плече Веста, втішити його. І ніяково прибрав її. «Не підходить вона для таких речей».
Вест облизав голі ясна.
— Отак і йде більшість із нас, хіба ні? Без останніх атак. Без миті слави. Ми просто… повільно розпадаємося.
Ґлокта хотів би сказати щось оптимістичне. «Але ці дурниці долинають з інших вуст, не схожих на мої. Молодших, гарніших, певно, з усіма зубами на місці».
— Ті, хто гинуть на полі бою, в певному розумінні є рідкісними щасливчиками. Вічно молоді. Вічно славні.
Вест поволі кивнув.
— Мої вітання рідкісним щасливчикам…
У нього закотились очі, він хитнувся, а тоді повалився набік. Джеленгорм кинувся вперед першим і впіймав Веста, перш ніж той торкнувся підлоги. Вест обм’як на руках у здорованя, і на підлогу потекла довга ниточка рідкого блювотиння.
— Вертаймо до палацу! — різко наказав Крой. — Негайно!
Брінт швидко розчахнув двері, тимчасом як Джеленгорм і Крой витягнули Веста з кімнати, поклавши його руки собі на плечі. Його безвільні чоботи черкали по підлозі, а ряба голова гойдалася з боку в бік. Ґлокта провів їх поглядом, безпорадно стоячи з напівроззявленим беззубим ротом, неначе зібрався заговорити. Неначе хотів побажати другові удачі, здоров’я чи гарного дня. «Однак жодне з цих побажань, здається, не пасує до цих обставин».
Двері грюкнули, зачинились, і Ґлокта витріщився на них. У нього затріпотіла повіка, він відчув вологу на щоці. «Це, звісно, не сльози співчуття. Не сльози скорботи. Я нічого не відчуваю, нічого не боюся, нічим не переймаюся. Те, що могло ридати, з мене вирізали в імператорських в’язницях. Це лише солона вода, не більше. Звичайний зламаний рефлекс понівеченого обличчя. Прощавай, брате. Прощавай, мій єдиний друже. І прощавай, привиде прекрасного Занда дан Ґлокти. Від нього не залишилося нічого. Усе це, звісно, на краще. Людина в моєму становищі не може дозволити собі слабкостей».
Він різко вдихнув і витер обличчя тильним боком долоні. Пошкандибав до письмового столу, сів, швидко опанував себе, в чому йому допоміг раптовий напад болю в безпалій нозі. Ґлокта перевів увагу на документ. «Зізнання, невиконані завдання, всі нудні державні справи…»
Він підвів погляд. Від тіні за однією з високих книжкових шаф відділилась якась постать і ступила в кімнату, склавши руки на грудях. Чоловік із обпеченим обличчям, який прийшов разом з офіцерами. Вочевидь, залишився, поки вони виходили в тій метушні.
— Сержант Пайк, так? — нахмурившись, стиха запитав Ґлокта.
— Це ім’я, яке я прибрав собі.
— Прибрали?
Пошрамоване обличчя перекосилося в пародії на усмішку. «Навіть жахливіше за моє, якщо таке можливо».
— Якщо ви мене не впізнаєте, це й не дивно. Коли я був там перший тиждень, у кузні стався нещасний випадок. В Енґлії нещасні випадки трапляються часто.
«В Енґлії? Цей голос… у цьому голосі є щось таке…»
— Все одно глухо? Може, мені підійти ближче?
Чоловік без попередження перескочив через усю кімнату. Поки Ґлокта ще підбирався зі стільця, він кинувся на той бік столу. Вони повалилися на підлогу разом у хмарі летючого паперу. Ґлокта опинився внизу і вдарився потилицею об камінь. Дух із нього вилетів із протяжним, змученим хрипом.
Він відчув, як його шиї злегка торкнулася сталь. Обличчя Пайка перебувало щонайбільше за кілька дюймів від його власного, і строкату масу опіків тепер можна було розглянути в особливо огидних деталях.
— А тепер? — процідив Пайк. — Є щось знайоме?
Ґлокту накрило хвилею впізнавання, схожою на потік крижаної води, і він відчув, як у нього затріпотіло ліве око. «Звісно, він змінився. Цілковито, докорінно змінився. Однак я його впізнаю».
— Ревс, — видихнув він.
— Саме так. — Ревс говорив різко, з похмурим вдоволенням.
— Ти вижив, — прошепотів Ґлокта — спершу із зачудуванням, а тоді — з дедалі сильнішою веселістю. — Ти вижив! Ти набагато витриваліший, аніж я думав! Набагато, набагато витриваліший.
Ґлокта зареготав, і по його щоці знову потекли сльози.
— Що смішного?
— Все! Тобі варто оцінити іронію долі. Я здолав стільки могутніх ворогів, а ножа мені до горла приставив Салем Ревс! Найглибше ріже клинок, якого не очікуєш, так?
— Глибших порізів, ніж зараз, ти не дочекаєшся.
— Тоді ріж, друзяко, я готовий. — Ґлокта закинув голову назад і витягнув шию, притиснувши її до холодного металу. — Я вже давно готовий.
Ревсова рука, що тримала руків’я ножа, заворушилася.