Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі
«Дивна суміш удаваної жаги й щирої огиди. Удаваної туги й щирої ненависті. А ще потворнішою її робить дрібка щораз сильнішого жаху. Я мимоволі замислююся, нащо взагалі виявив до неї милосердя».
Ґлокта пирхнув.
— Це конче має бути не лише болючим, а й ніяковим?
Спроба зваблення швидко припинилася. «Зате страх, як я помітив, нікуди не подівся». І тепер до нього додалася нотка відчаю, дедалі сильніша.
— Я знаю, що припустилася помилки… я намагалася допомогти… прошу, я не хотіла справді вам нашкодити… я вам не нашкодила, самі знаєте!
Він неквапом потягнувся до скрині й подивився, як нажахані очі Ейдер слідкують за його рукою в білій рукавичці. Її голос підвищився до панічного вереску:
— Просто скажіть, що я можу зробити! Будь ласка! Я можу вам допомогти! Можу бути корисною! Скажіть, що я можу зробити!
Ґлоктина рука зупинилася посеред невблаганної мандрівки через стіл. Він постукав одним пальцем по дереву. Тим самим пальцем, на якому у світлі ламп виблискував перстень архілектора.
— Можливо, дещо таки є.
— Що завгодно, — пробелькотіла Ейдер із блиском у заплаканих очах. — Що завгодно, тільки назвіть!
— Ви маєте контакти в Таліні?
Вона ковтнула.
— У Таліні? Зв… звісно.
— Добре. Ми з деякими моїми колегами в Закритій Раді стурбовані тим, яку роль великий герцог Орсо планує відігравати в політиці Союзу. Ми вважаємо — ми впевнені, — що йому слід обмежуватися знущаннями зі штирійців і не пхати носа до нашого проса.
Ґлокта багатозначно замовк.
— Як мені…
— Ви поїдете до Таліна. Будете моїми очима в тому місті. Зрадниця, що рятується втечею, без жодного друга, самотня, шукає лише місце, де можна почати з нуля. Прекрасна, а проте нещасна зрадниця, що відчайдушно потребує захисту сильної руки. Ви мене розумієте.
— Гадаю… Гадаю, я могла б це зробити.
Ґлокта пирхнув.
— Вам варто це зробити.
— Мені знадобляться гроші…
— Ваше майно конфісковано Інквізицією.
— Все?
— Можливо, ви помітили, що нам треба дуже багато чого відбудувати. Королю потрібна кожна марка, яку він може роздобути, а ті, хто зізнався у зраді, навряд чи можуть сподіватися зберегти свою власність у такі часи. Я домовився про корабель для вас. Коли прибудете на місце, зв’яжіться з банківським домом «Валінт і Балк». Він організує вам позику для початку.
— «Валінт і Балк»? — Ейдер, вочевидь, злякалася ще більше — якщо таке взагалі можливо. — Я воліла б заборгувати кому завгодно, крім них.
— Знайоме відчуття. Але або це, або нічого.
— Як я…
— Така винахідлива жінка, як ви? Певен, що ви знайдете спосіб. — Ґлокта скривився, відштовхнувшись від стільця й підвівшись. — Заваліть мене листами. Про те, що відбувається в місті. Чим займається Орсо. Із ким він воює, з ким мириться. Хто його союзники, хто вороги. Ви відбуваєте з наступним припливом. — Біля дверей він ненадовго повернувся. — Я за вами стежитиму.
Вона тупо кивнула й витерла сльози полегшення тильним боком тремтливої долоні. «Спершу це роблять із нами, потім ми робимо це з іншими, а далі хтось робить це за нашим наказом. Таке життя».
— Ви завжди напиваєтеся так зрання?
— Ваше Преосвященство, ви мене ображаєте, — всміхнувся Нікомо Коска. — Зазвичай о цій порі я вже кілька годин як п’яний.
«Хе. Усі ми знаходимо якісь способи пережити день».
— Я хочу подякувати вам за всю надану допомогу.
Штирієць театрально змахнув рукою. Ґлокта помітив, що на цій руці виблискує ціла пригорща важких перснів.
— До дідька ваші подяки: у мене ваші гроші.
— І я вважаю, що всі вони, до останньої копійчини, витрачені з розумом. Сподіваюся, ви залишитесь у місті й іще якийсь час насолоджуватиметеся гостинністю Союзу.
— А знаєте що? Гадаю, так і буде. — Найманець задумливо почухав висип у себе на шиї, залишивши на облупленій шкірі червоні сліди від нігтів. — Принаймні доки не закінчиться золото.
— Як швидко ви можете витратити те, що я вам заплатив?
— О, ви будете вражені. Я за своє життя розтринькав більш як десять статків. Із нетерпінням чекаю на можливість розтринькати ще один. — Коска плеснув себе по стегнах, підвівся, дещо непевно покрокував до дверей і театрально розвернувся. — Неодмінно покличте мене, коли знову будете організовувати відчайдушний останній бій.
— Мій перший лист буде адресовано вам.
— Тоді я з вами… прощаюся! — Коска зірвав із голови величезний капелюх і низько вклонився. А відтак, багатозначно всміхаючись, вийшов за двері й щез.
Ґлокта переніс кабінет архілектора до великої зали на першому поверсі Будинку питань. «Ближче до справжньої роботи Інквізиції — в’язнів. Ближче до запитань і відповідей. Ближче до правди. А ще, звісно, справжня родзинка… жодних сходів».
За великими вікнами виднілися доглянуті сади. За шибками ледь чутно плюскав фонтан. Але всередині кімнати не було жодного з огидних атрибутів влади. Стіни були потиньковані й пофарбовані у простий білий колір. Меблі — жорсткі й функціональні. «Я так довго залишався гострим саме завдяки гострильному каменю дискомфорту. Немає причин допускати, щоб лезо тьмяніло лише через те, що в мене скінчилися вороги. Невдовзі знайдуться нові».
У кабінеті стояли кілька важких книжкових шаф із темного дерева. Кілька письмових столів, укритих вичиненою шкірою й уже заставлених стосами документів, які потребували Ґлоктиної уваги. Крім великого круглого столу з мапою Союзу й кількома кривавими слідами від цвяхів, Ґлокта забрав із собою донизу всього один предмет Сультових меблів. З-над простого каміна на нього суворо дивився темний портрет лисого старого Золлера. «Він відзначається моторошною схожістю на певного мага, якого я колись знав. Зрештою, нам годиться зберігати правильний погляд на речі. Кожна людина комусь звітує».
У двері постукали, і в прогалині з’явилася голова секретаря Ґлокти.
— Архілекторе, лорд-маршали прибули.
— Нехай заходять.
Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все вмить стає таким, як раніше, багато років тому. Дружба поновлюється, неторкана, ніби її й не переривали. «Іноді, але не зараз». Коллема Веста було майже годі впізнати. Волосся в нього повипадало потворними клаптями. Лице зморщилося й трохи пожовтіло. Форма висіла мішком на його кістлявих плечах, забруднена довкола комірця.
Він прочовгав до кімнати, зігнувшись, як старий дід, і сильно спираючись на ціпок. Передусім він скидався на ходячий труп.
Ґлокта, звісно, очікував побачити щось подібне, зважаючи на те, що розповідала йому Арді. Та хворобливий шок розчарування й жаху, що його він відчув від цього видовища, однаково заскочив його зненацька. «Це все одно що повернутися туди, де часто був щасливий у юності, і побачити, що це місце геть зруйновано. Смерті. Вони стаються щодня. Скільки життів я зруйнував власноруч? То чому ж саме з цим так важко змиритися?» І важко таки було. Ґлокта зрозумів, що незграбно підводиться зі стільця і з болем кидається вперед, неначе зібрався чимось допомогти.
— Ваше Преосвященство. — Голос у Веста був крихкий і нерівний, як бите скло. Він кволо спробував усміхнутися. — Чи, мабуть… мені
