Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– По-моєму, Ліку, – здуваючи пил, сказала я, – це і є справжня карта, а не та, яку підсунув нам пан Кюнт.
– Звісно, не та, – пролунав від входу знайомий голос.
У отворі, освітлений магічним вогнем, стояв... Скріраніель.
– Я й припустити не міг, що ви вночі підете на цвинтар шукати те, чого шукати не потрібно. Тому що вам у цій історії робити нічого. Швидко вийшли звідси!
Ми гуртом вибралися зі склепу. Вигляд у нас був той ще: всі в пилу та гранітній крихті. На попелястих обличчях виблискували тільки очі.
Уже в місті, Рані нас вичитував як кошенят, що нашкодили.
– Я, значить, домовляюся з паном Кюнтом, щоб підсунути вам карту і пустити хибним слідом. А ви якимось чарівним чином лізете туди, куди лізти не треба.
– Але Рані...
– Замовкни, Лікраніель! З тобою буде особлива розмова! Ти викрав документ із сейфа!
– Тан, зрадник! – прошипів Лік.
– Якби він мені про це не розповів, то все могло закінчитися дуже сумно!
– Але ми самі впоралися... – знову почав виправдовуватися Лік.
– Нічого не бажаю чути! Вам допоміг випадок, не більше! Якби в Ельянга не кинули суміш, то він би вас знищив! До речі, що за суміш?
– Зробили ненавмисно на парі із зіллєваріння. Хотіли випробувати і, от... – розвела руками Кхибра.
– Зрозуміло, випробування вона пройшла успішно, – різко відповів Скріраніель. – Кому на думку спала ідея йти вночі на цвинтар?
Я згадала винуватця. Фамільяр теж мабуть зрозумів, що краще самому зізнатися.
– Мені, – пропищав він.
– Хто сказав?
Шафран підлетів до ельфа і сів на ніс. Скріраніель скосив очі. Дивитися на це без сміху було неможливо. Ми пирснули, а потім вибухнули гучним сміхом. Фамільяр перелетів до мене на рукав.
– Що смішного? – не зрозумів Рані. – Я питаю: що смішного?!
Але ми нічого не могли відповісти, регочучи, а коли віддихалися, заговорила я.
– Скріраніеле, цей скелет називав себе...
– Я знаю, як його звуть.
В одну мить нас накрив полог німоти.
– Не варто про це патякати на весь Ситів.
– Він сказав, що знав... мою маму.
– Знав. Він сватався до неї і отримав облизня. Ельянг Всесильний був досить могутнім магом. Я підозрював його в загибелі Єгора. Твого справжнього батька. Усе вказувало на те, що він постарався зробити так, що портал вийшов з ладу.
Мені стало моторошно: ця людина, тобто, вже скелет, убила мого батька, а сьогодні могла забрати й моє життя?
– А як він помер, цей Ельянг? – запитав Герман.
– Банально. Повертався з гостей. Дорогою його наздогнала гроза. Він не встиг себе захистити куполом. Його вбила кульова блискавка. Причому так само бридко, як зазвичай чинив він: підкралася ззаду і все. Був маг і не стало... Але досить про нього. Хто вас напоумив використовувати магію крові? – швидко переключився він.
Я потупила погляд.
– Зрозуміло.
– Рані, але ж король насправді не такий уже білий і пухнастий, – почав було Лік і замовк, дивлячись на брата.
– Тобі не здається, що ти занадто далеко зайшов, не встигнувши вступити до академії? Це не твого розуму справа, Лікраніеле Руаїкхар! Вас це теж стосується! – Скріраніель обвів нас грізним поглядом. – Дізнаюся, що полізли в політику – про все доповім ректорові. Він знайде спосіб зайняти вас чимось корисним. Цілодобово-корисним!
– Ви впевнені, що ми там не знайдемо пригод? – усміхнулася я.
– Руто, я зараз говорю про важливі речі, а тебе тягне на пригоди. Решту теж потягнуло чи як?
Ми мовчали.
– Не дай боги, я дізнаюся, що вас потягнуло на подвиги! – ще раз попередив Рані. – А зараз у гуртожиток, бігом марш!
Він зняв полог німоти. Але ми не бігли, а просто йшли. На вулиці – майже безлюдно. Рідкісні перехожі оберталися на нас. Ще б пак, натовп брудних обшарпанців з палаючими очима. Біля гуртожитку практично нікого не було. Герман зупинив мене, а хлопці рушили у кімнату. Кхибра озирнулася і все зрозуміла.
– Я сильно злякався за тебе, – він обійняв мене і пригорнув до себе. – Темно, хоч око виколи, я не можу прочитати заклинання. Немов щось не дає мені цього зробити. Чую твій голос і не можу тебе знайти. Розумію, що це вплив давньої магії, а нічого не можу змінити.
– Кхибра розумниця, – похвалила я подругу.
– Вона просто героїня дня, вірніше, ночі.
– Я теж злякалася, – щиро сказала я. – Упала на підлогу і подумки з усіма прощаюся. Зараз, думаю, як прикладе мене шматком граніту, так і залишуся кувати в тому склепі з Ельянгом на пару.
З кущів долинув шерех.
– Хто там, виходь! – Герман озирнувся і миттєво закрив мене собою.