Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Які світлі перспективи відкривають маленькі двері до фамільного склепу! – не втримався від сарказму Шафран.
– Я його коли-небудь спалю, – пообіцяв Герман.
– Ви як хочете, а я лечу з вами.
Опиратися марно – він би й так ув’язався.
Біля гуртожитку стояли близнюки з Ютарою. Остання, мабуть, чекала на свою свиту, а близнюки безуспішно клеїли вірану, обсипаючи її компліментами.
– Руто, забери своїх одногрупників, – простогнала Ю.
– Іншим разом.
Ми, не обертаючись, вийшли за браму академії.
– До опівночі не шлятися! – попередили стражники. – Інакше будете кувати на вулицях!
Ми запевнили, що повернемося вчасно. Обігнувши академію, парами попрямували до об’їзного тракту. Хвилин п’ятнадцять пішки, через два мости й ми біля задньої брами кладовища.
Гріс зробив знак, усі зупинилися. Він витяг з кишені вже знайомий нам магом’яч і пустив крізь отвір решітки на цвинтар. М’яч пострибав і зупинився. Гріс озирнувся і кивнув хлопцям, ті, пихкаючи, розсунули зуби решітки. Вгадайте, хто порвав кофтинку і подряпав живіт? Не Шафран, правильно. Але я навіть удала, що не боляче. Я вчепилася в руку Германа. Що поробиш? Не можу позбутися останніх спогадів. Гріс пустив кілька імпульсів. Стало трохи світліше.
– Швидше, – пошепки сказав він. І знову запустив магом’яч.
Той закрутився і поскакав доріжкою.
– Не відставайте! – підбадьорив Лік.
Десь завив собака. Я здригнулася.
– Я поруч, – заспокоїв Герман.
М’яч закрутився біля входу до склепу. Герман приклацнув пальцями, і на долоні закрутилася невелика спіраль. Він запустив її серпантином вгору. Склеп на кілька митей освітився. Їх вистачило, щоб помітити під химерою зображення зібраного медальйона. Хлопці спустилися тріснутими від часу сходами вниз. Двері не бажали відчинятися.
– Альг, доведеться тобі їх розхитати, – видихнув Богріс, змахуючи піт із чола.
– Відійдіть.
Він склав пальці й почав плести візерунок заклинання. Ланцюжок світло-блакитних знаків мережею обплутав двері. Мить, і вона пішла назад, відкриваючи склеп. Пахнуло вогкістю і цвіллю. Герман і Богріс послали вперед кілька імпульсів. Нічого надприродного там не було: три величезні гранітні гробниці. Ми увійшли до склепу.
– Що далі? – запитала я в Ліка.
– Може тут є ще одне зображення? Шукаймо.
Ми почали пошук.
– Є! – радісно сказала Кхибра, вказуючи пальцем на запилений надгробок.
Герман і Альг оцінили товщину кришки.
– Ми її не зрушимо, – сумно сказав Альгін.
Я помацала зображення. Пальці намацали висічену в мармурі зірку. На дотик – спалахом відгукнувся кулон.
– Не треба нічого зрушувати, – сказала я. – Є в когось ніж чи голка?
– Ти що зібралася робити? – зі страхом запитала Кхибра. – Це магія крові! З глузду з’їхала?!
– А що, є ще якісь ідеї? По-іншому ми її не відкриємо, – похмуро заявила я.
– Рутина правда, – пропищав клоп. – Тут без магії крові не обійтися.
– Я – проти! – категорично заявив Альгін. – Невідомо які будуть наслідки.
– Але це всього лише кров, – спробувала виправдатися я.
– Усього лише?! – розлютився Богріс. – Ти тупа?!
– Не заводься, – заступився за мене Гера.
– А навіщо вона нісенітницю несе?!
– Мені розгризти руку?
Альгін дістав з кишені тонкий ніж у шкіряних піхвах. Я витягла його і, заплющивши очі, полоснула по долоні. Кров тонкою цівкою полилася на зірку. Ми уважно стежили за тим, що відбувається, хоча нічого не відбувалося. Зовсім. Я дивилася на розчаровані обличчя друзів. І раптом, склеп осяявся спалахами. Нас огорнув дивний фіолетовий серпанок.
– Руто, припини! Негайно! – прибрав мою руку від надгробка Герман.
Серпанок ставав дедалі щільнішим, незабаром ми не могли розгледіти одне одного.
– Гріс, імпульс! – скрикнув Альгін.
Богріс і Герман, не змовляючись, послали кілька імпульсів, які одразу ж були поглинуті серпанком.
– Що за...
Лік не встиг договорити, як кришка здригнулася і поїхала вбік. Серце рвалося з грудей від страху. Я простягнула руку, сподіваючись намацати Германа, який стояв поруч, але навколо була порожнеча і клятий щільний серпанок.
– Германе, ти де? – голос зрадницьки здригнувся.
– Тут. А ти де?
Його голос звучав зовсім близько, але я його не бачила і не відчувала.
– Руто, відійди від гробниці! – наказав Лікраніель.
Я зробила кілька кроків назад. З серпанку показалася рука. Страшна, з гачкуватими пальцями. На одному з них бовтався перстень з аметистом. Знову небіжчик?