Чвара королів - Джордж Мартін

— Так, — погодилася Кетлін голосом, глухим від горя.

— Чи не слід покликати також пані Лізу?

— Ліза не приїде.

— Якби ви написали їй самі, тоді, можливо…

— Я можу написати якісь слова на пергамені, якщо вам, маестре, з того полегшає.

Вона спитала себе, хто такий той Лізин «клятий хлопчисько». Мабуть, якийсь зброєносець чи заплотний лицар, хто ж іще… щоправда, князь Гостер заперечував проти нього так пристрасно, що то міг бути син ремісника чи безрідний підмайстер. Або навіть співець. Ліза давно і занадто полюбляла співців. «Не треба її винуватити. Джон Арин, хай який шляхетний і добрий, був на двадцять років старший за нашого батька.»

Башта, яку їй відвів брат для особистих потреб, була та сама, в якій вони з Лізою дівували. Добре буде знову лягти на перину, запалити вогонь у комині. Після відпочинку світ навколо має здатися трохи яскравішим.

Але коло своїх покоїв вона зустріла Утерида Возняка з двома жінками у сірих шатах, з вкритими цілком, крім очей, обличчями. Кетлін відразу зрозуміла, чому вони тут.

— Нед?

Сестри опустили очі. Утерид мовив:

— Пан Клеос привіз його з Король-Берега, мосьпані.

— Ведіть, — наказала вона.

Його поклали на стіл, поставлений на кобильниці, накрили білим прапором дому Старк з сірим лютововком.

— Покажіть мені його, — мовила Кетлін.

— Лишилися самі кістки, мосьпані.

— Покажіть мені його, — повторила вона.

Одна з сестер-мовчальниць відкинула прапор.

«Лише кістки» — подумала Кетлін. — «Це вже не Нед, не той чоловік, якого я кохала, не батько моїх дітей.» Його руки лежали зчеплені на грудях, кістяні пальці сплелися на руків’ї якогось меча. Але то вже не були руки Неда — такі дужі, такі повні життя. Кістки вдягли у Недового вапенрока — тонкого білого оксамиту зі знаком лютововка проти серця. Але нічого не лишилося від теплої плоті, на яку вона вкладала голову стількома ночами, від рук, які так міцно її обіймали. Голову приєднали назад до тіла тонким срібним дротом. Але ж один череп від іншого відрізнити важко. У порожніх очницях Кетлін не знайшла ані сліду темно-сірих очей свого пана чоловіка, які вміли ставати то м’якими, мов туман, то твердими, мов камінь. Вона згадала, що Недові очі віддали гайворонню.

Кетлін відвернулася.

— Це не його меч.

— Лід нам не повернули, ласкава пані, — мовив Утерид. — Самі лише кістки князя Едарда.

— Напевне, слід подякувати королеві хоча б за це.

— Дякуйте Бісові, мосьпані. Це він наказав.

«Одного дня я подякую їм усім.»

— Прийміть мою дяку за вашу службу, сестри, — мовила Кетлін, — та мушу прохати вас ще про одне. Князь Едард був пагін від дерева Старків, і його кістки мусять спочивати під Зимосіччю.

«З нього зроблять камінну подобу, що сяде у темряві з лютововком коло ніг і мечем поперек колін.»

— Надайте сестрам свіжих коней і все, що треба для подорожі, — наказала вона Утеридові Возняку. — Гал Молен супроводить їх до Зимосічі. Це його обов’язок як сотника замкової сторожі.

Її погляд впав на кістки — все, що лишилося від її коханого повелителя.

— Тепер залиште мене усі. Цієї ночі я бажаю бути з Недом наодинці.

Жінки у сірому схилили голови. «Мовчазні сестри не розмовляють з живими» — пригадала Кетлін у розпуці, — «але люди кажуть, що вони вміють розмовляти з мертвими». Як же вона заздрила їм цієї миті…

Даянерис III

Запони не пускали з вулиць пилюку та спеку, але зневіру, на жаль, стримати не змогли. Дані втомлено влізла досередини, радіючи криївці від моря карфійських очей.

— Дорогу! — заволав Джохого з сідла на юрбу і ляснув батогом. — Дорогу! Дорогу Матері Драконів!

Відкинувшись на прохолодні бебряні подушки, Цзаро Чжуан Даксос упевненою, незважаючи на гойдання паланкіну, рукою налив рубіново-червоного вина у однакові келихи з нефриту та золота.

— Я бачу глибокий сум на вашому обличчі, світло мого кохання. — Він передав їй келиха. — Чи не може це бути сум від втраченої мрії?

— Затриманої мрії, не більше.

Данін срібний комір натирав їй горлянку. Вона відстібнула його і викинула убік. Комір прикрашав чарівний аметист, про який Цзаро божився, що той оборонить її від усякої отрути. Тутешні Неприторенні уславилися тим, що частували отруйним вином всіх, кого вважали небезпечними. Проте Дані вони й кухля води не подали. «Я для них ніяка не королева» — подумала вона гірко, — «а щось химерне, розвага до обіду, конятниця з цікавим звірятком».

Раегал засичав і уп’явся гострими чорними пазурами у голе Даніне плече, коли вона потягнулася по вино. Зіщулившись, вона пересадила його на інше плече, де дракон міг принаймні кігтити сукню, а не голу шкіру. Вдягнена вона була за карфійським звичаєм — Цзаро попередив, що Напрестольні не стануть слухати якусь там дотракійську дикунку. Дані дала собі клопіт ретельно вбратися у зелені хвилі коштовного альтембасу, що лишали одну грудь оголеною, срібні сандалі на ногах, пас із чорних та білих перлів навколо стану. «Аби ж із того зиск якийсь вийшов. А то могла б гола піти. Може, й слід було б.» Вона зробила довгий ковток.

Нащадки стародавніх царів та цариць Карфу, Неприторенні очолювали міську варту і флот розкішно прикрашених галер, що панували над протоками між морями. Даянерис Таргарієн бажала мати цей флот або хоч його частку, а до нього — скількись вояків. Тому вона зробила пожертвування, якого вимагав звичай, у Храмі Пам’яті. Запропонувала хабара, якого вимагав звичай, Писареві при Довгому Списку. Надіслала, як вимагав звичай, хурму Одвірникові. І нарешті отримала, як вимагав звичай, сині шовкові капці на знак виклику до Тисячепрестольної Палати.

Неприторенні вислухали її прохання з великих дерев’яних престолів своїх пращурів. Престоли здіймалися різьбленими рядами з мармурової підлоги до склепінчастої стелі, змальованої картинами давно минулої карфійської слави, а самі були величезні, прикрашені чудернацькими оздобами та візерунками, викладені золотим карбом, бурштином, оніксом, ляпіс-лазуром, нефритом. Усі престоли різнилися один від одного, і кожний наче намагався перевищити пишнотою всі інші. Але люди, що на них сиділи, були такі мляві та стомлені від мирських справ, що трохи не куняли. Так, вони її слухали, але чи то не чули, чи то не зважали. Саме так здалося Даянерис. «А й справді, молочарі — кисле молоко замість крові. Допомагати мені вони й не