Чвара королів - Джордж Мартін
Інші двоє підхопили. Дівчина зашарілася, знітилася навіть від простої шляхетської чемності. Едмур про честь нічого не сказав — мабуть, дивувався з надто незвичної жінки чесного роду. Але мав досить розважливості, щоб не ляпнути вголос щось образливе.
— Брієнна була при королі Ренлі, коли його вбили. І я теж, — розповіла Кетлін, — та ми в його смерті не винні.
Просто неба вона не хотіла говорити про тінь — надто багато людей стояло навколо. Тому махнула рукою на повішених.
— Кого це ви тут стратили?
Едмур зиркнув угору дещо збентежено.
— Вони прийшли з паном Клеосом, що привіз відповідь королеви на наші умови миру.
Кетлін перехопило подих.
— Ви вбили послів?!
— Негідних послів! — заперечив Едмур. — Вони присяглися берегти мир і віддали зброю, а я дозволив їм вільно пересуватися замком. Три вечори вони частувалися з мого столу, поки я балакав з паном Клеосом. А четвертої ночі спробували звільнити Крулеріза.
Він вказав нагору.
— Отой здоровезний харцизяка вбив двох стражників голими руками — вони в нього завбільшки зі свинячі окости. Схопив за горлянки і вдарив щосили головами один об одного. А отой наступний, кощавий, дідько б його взяв, відчинив келію Ланістера самим лише кривим гвіздком. Той, що скраю — напевно, якийсь клятий мартопляс чи штукар. Він моїм власним голосом наказав відчинити Річкову браму. Стражники присягаються, що так і було — Енгер, Делп, Лех Довготелесий, усі троє. Як на мене, голос в нього нічим не схожий на мій, та все ж ті йолопи вже підіймали решітку за одним його словом.
«То Бісова робота» — зразу подумала Кетлін. Тут смерділо якимись хитрощами на кшталт тих, що він застосував у Долині. Колись вона вважала Тиріона за найменш лукавого з Ланістерів, але ті часи минули.
— Як же вам вдалося їх спіймати?
— Та тут така справа… мене саме в замку не було. Переплив Перекат, аби… ну…
— Ти їздив шльондрувати до дівок. Гаразд, зрозуміло. Ближче до діла.
Едмурові щоки запалали яскравіше, ніж його борода.
— За годину до світанку, я саме повертався… Довготелесий Лех побачив мого човна і впізнав мене. А тоді вчасно зацікавився, хто ж це стоїть там унизу і вигукує накази. І здійняв тривогу.
— Скажи мені, що Крулеріза упіймали.
— Та впіймали, хоча не без клопоту. Хайме здобув собі меча, вбив Повла Піноброда і Милоша, зброєносця пана Десмонда. А Делпа вельми тяжко поранив — маестер Виман боїться, що той теж довго не заживеться. Бійня, та й годі. На брязкіт заліза прибігли ще кількоро червонокирейників — хто з голими руками, а хто й ні. Тих я повісив поруч із чотирма, що звільнили бранця, а решту вкинув до підземелля. Хайме теж. Дідька лихого він тепер утече — сидить у кам’яному мішку припнутий до стіни, в залізах на руках і ногах.
— А що Клеос Фрей?
— Божиться, що про змову ні сном, ні духом не відав. Та хто його зна? Він на одну половину Ланістер, а на другу — Фрей. Скласти разом — то й вийде ціле уроджене брехло. Я його зачинив у старій келії Хайме в башті.
— Кажеш, він привіз умови миру?
— Та начебто. Але вони сподобаються тобі не більше, ніж мені, от побачиш.
— То ми не можемо сподіватися на поміч з півдня, пані Старк? — запитав Утерид Возняк, управитель її батька, замковий підкоморій. — Звинувачення у кровозмісі… князь Тайвин таких образ не дарує. Він запрагне змити пляму з імені дочки кров’ю обвинника. Князь Станіс мусить це розуміти. Він не має іншого вибору, як укласти з нами союз.
«Станіс уклав союз із силою, більшою та чорнішою за нашу.»
— Побалакаємо про справи трохи згодом.
Кетлін ристю минула підйомний міст, залишаючи похмуру шерегу мертвих ланістерівців позаду себе. Брат тримався слідом. Коли вони минали гамірний верхній двір замку Водоплин, перед їхні коні раптом вискочив малий голий хлопчак — на вигляд такий, що ледве навчився ходити. Кетлін різко смикнула повід, аби його не задавити, і роззирнулася розгублено. До замку пустили щонайменше кількасот посполитих, ще й дозволили їм поставити грубі курені та навіси коло мурів. Їхні діти на кожному кроці лізли під ноги, а двір повнився коровами, вівцями та курми.
— Хто це такі?
— Мої піддані, — відповів Едмур. — Вони налякані.
«Тільки мій любий братик міг зігнати стільки зайвих ротів до замку, який скоро може опинитися в облозі.» Кетлін знала, що Едмур має м’яке серце, та інколи питала себе, чи не такі ж м’які в нього мізки. За милосердя до простого люду вона його любила, і все ж…
— Чи можливо надіслати Роббові крука?
— Він у полі, ласкава пані, — відповів пан Десмонд. — Птах не знатиме, де його шукати.
Утерид Возняк кахикнув.
— Перш ніж вирушити, пані Старк, наш молодий король наказав відіслати вас до Близнюків, щойно ви повернетеся. Він просить вас дізнатися більше про доньок князя Вальдера і допомогти обрати наречену, коли прийде час.
— Ми дамо тобі свіжих коней та вдосталь припасу, — додав брат. — Відпочинь з дороги, а тоді…
— …а тоді лишуся тут, — закінчила Кетлін, злізаючи з сідла.
Вона не мала наміру залишати Водоплин, де лежав при смерті її батько, задля того, щоб вибирати Роббові дружину. «Робб хоче вберегти мене від лиха, і за це я винуватити його не можу. Та хай би пошукав якогось новішого виправдання, бо це вже засмерділося.»
— Гей, хлопче! — покликала вона.
Зі стайні вибіг підліток і хутко прийняв повід коня. Едмур зістрибнув на землю. Він був на голову вищий за неї… але назавжди лишиться її меншеньким братиком.
— Кет, — похнюпився він, — адже князь Тайвин іде сюди…
— Він іде на захід, обороняти свою землю. Якщо зачинити браму і сховатися за мурами, він пройде мимо, нікого не зачіпаючи.
— В нас під ногами земля Таллі! — заявив Едмур. — Якщо Тайвин Ланістер гадає перетнути її, не скривавившись, доведеться мені його трохи повчити. Жорстоко повчити.
«Так само, як повчив його сина?» Брат у своєму гонорі був твердіший за річкову скелю, та ніхто з них двох не забув, як пан Хайме порубав військо Едмура на криваві шматки попереднього разу, коли вони стрічалися у битві.
— Ми нічого не виграємо, зате можемо багато втратити, зустрівши
