Чвара королів - Джордж Мартін

— Так, але ви маєте свою відвагу. Може, не таку, як треба для битви, але… ну не знаю… жіночу відвагу. Маю надію, що коли прийде час, ви мене відпустите. Обіцяйте. Що відпустите до Станіса.

У вухах Кетлін досі дзвеніли слова Станіса про те, що колись настане Роббова черга.

— Коли прийде час, я вас відпущу.

Висока дівчина незграбно стала на коліно, витягла з піхв меча-півторака Ренлі та поклала Кетлін до ніг.

— Тоді я ваша, ласкава пані. Ваш служивий мечник… чи ким іще ви забажаєте мене назвати. Я берегтиму вашу спину, радитиму в справах, а якщо знадобиться — віддам своє життя за ваше. Присягаюся старими богами й новими.

— Я ж присягаюся, що ви завжди матимете місце коло мого вогню, трунок і частунок з мого столу, і обітую не вимагати від вас служби, яка заплямує вашу честь. Клянуся старими богами та новими. Підведіться.

Стиснувши обидві руки дівчини між своїми, Кетлін мимохіть посміхнулася. «Скільки разів я бачила, як Нед приймав від служивих людей клятви вірності?» Вона спитала себе, що б він сказав, якби зараз побачив її.

Червонозуб вони перейшли убрід наступного дня — трохи вище Водоплину, де річка робила широке коло, а води її були мілкі та каламутні. Брід охороняв змішаний загін лучників та списників з орлиним значком Малістерів. Побачивши прапори Кетлін, вони виникли з-за гострих паль і надіслали на дальній берег вояка, щоб той перевів бродом її почет.

— Повільно та обережно, перепрошую мосьпані, — попередив він, узявши повід її коня. — Ми тут, бачте, залізні шпички понаставили під водою і розкидали серед каменів гостряки. На усіх бродах так само — наказ вашого пана брата.

«То Едмур має намір прийняти тут бій.» Від самої думки Кетлін стало млосно у животі, але вона стрималася і змовчала.

Між Червонозубом та Перекатом вони злилися з потоком посполитого люду, що прямував до безпечного прихистку Водоплину. Дехто гнав перед собою худобу, інші тягли возики, але всі давали Кетлін з почтом дорогу і вітали вигуками «Таллі!» або «Старк!».

Менше ніж за версту від замку стояв великий табір, де над панським шатром віяв криваво-червоний прапор Чорнолісів. Тут Лукас розлучився з загоном, спитавши дозволу в Кетлін, щоб відвідати свого батька, князя Титоса. Решта поїхала далі.

Кетлін уздріла і другий табір, що витягся ниткою вздовж північного берега Перекату. Там на вітрі плескали інші знайомі прапори: танцююча діва Марка Дударя, орач Даррі, сплетені червоно-білі змії Пужелів. То були значкові її батька — панство Тризуба. Більшість пішла з Водоплину раніше за неї, щоб захищати власні дідицтва. Знову з’явитися тут вони могли тільки тому, що їх прикликав Едмур. «Бороніть нас боги» — подумала Кетлін, — «він таки зібрався дати бій князеві Тайвину».

Здалеку Кетлін помітила, що зі стін Водоплину висить щось темне. Під’їхавши ближче, вона розгледіла кількох людей, повішених з муру на довгих конопляних мотузках з зашморгами; обличчя вони мали напухлі та почорнілі. Мерців обсіло гайвороння, та все ж проти пісковичної стіни ясно виблискували кармазинові киреї.

— Ти ба, підвісили кілька ланістерівців, — зазначив Гал Молен.

— Втішне видовисько! — весело схвалив Вендел Мандерлі.

— Наші вже гуляють, а ми оце тільки їдемо, — пожартував Первин Фрей.

Решта зареготала — усі, крім Брієнни, яка зиркнула на шибеників, не змигнула навіть оком, нічого не сказала і не всміхнулася.

«Якщо стратили Крулеріза, то моїм дочкам не жити.» Кетлін дала коневі остроги і пішла учвал. Гал Молен та Робін Кремінець ринули повз неї з тюгуканням до брамної башти. Варта на мурах напевно помітила їхні прапори заздалегідь, бо решітка була вже піднята.

З замку назустріч їй виїхав Едмур, якого оточували троє вірних слуг їхнього батька: череватий майстер-мечник пан Десмонд Грел, управитель Утерид Возняк та лисий дебелий сотник замкової сторожі Водоплину, пан Робін Ригер. Усі троє були одного віку з князем Гостером, усі троє прожили життя на службі її батькові. «Зустріли старість на його службі» — усвідомила Кетлін.

Едмур мав на собі лазурово-черленого кунтуша, а під ним — жупана зі срібною рибкою. Здавалося, відколи вона поїхала на південь, він жодного разу не голився — борода буяла вогняним кущем.

— Добре, що ти повернулася цілою, Кет. Почувши про смерть Ренлі, ми злякалися за твоє життя. Ще й князь Тайвин вирушив у похід.

— Мені теж сказали. Як ся мають пан батько?

— Одного дня наче краще, наступного… — Він струснув головою. — Питався про тебе. Я не знав, що казати.

— Скоро сама до них піду, — пообіцяла вона. — Чи не було звісток зі Штормоламу, відколи помер Ренлі? Або з Лихомостя?

До подорожніх круки не прилітають, а Кетлін прагнула знати, що сталося позаду неї.

— З Лихомостя нічого. Зі Штормоламу було три птахи від каштеляна, пана Корнія Пенроза, усі з одним проханням. Станіс оточив його з землі та моря. Пан Корній обіцяє свою вірність будь-якому королю, який прорве облогу. Пише, що боїться за життя хлопчика. Чи не знаєш ти, часом, що то за хлопчик?

— Едрік Шторм, — відповіла Брієнна. — Байстрюк Роберта.

Едмур зиркнув на неї цікавим оком.

— Станіс присягнувся, що залога може піти вільно і неушкоджено, якщо залишить замок протягом двох тижнів і віддасть хлопчика до його рук. Але пан Корній не пристав на ці умови.

«Він прирікає себе на смерть за хлопчика навіть не рідної йому крові» — подумала Кетлін, а вголос спитала:

— Ти надіслав йому відповідь?

Едмур хитнув головою з боку в бік.

— Навіщо? Ми не маємо для нього помічі. Та й Станіс нам не ворог.

Заговорив пан Робін Ригер.

— Ласкава пані, чи не розкажете нам, як саме помер князь Ренлі? Ми чули всякі чудернацькі плітки.

— Кет, — додав брат, — дехто каже, що Ренлі вбила ти. Інші — що якась південська жінка.

Він затримався поглядом на Брієнні.

— Мій король був убитий, — відповіла дівчина тихо, — але не рукою пані Кетлін. Я присягаюся в цьому на мечі, богами старими й новими.

— Перед вами Брієнна з Тарфу, донька князя Селвина Вечерниці, яка служила у Веселковій Гвардії Ренлі, — мовила Кетлін. — Брієнно, маю честь зазнайомити вас із моїм братом, паном Едмуром Таллі, спадкоємцем Водоплину. Оце його управитель Утерид Возняк. А осьде панове лицарі Робін Ригер та Десмонд Грел.

— Велика честь для нас, —