Чвара королів - Джордж Мартін
Останнім їхав пан Грегор Клеган у сірій латній броні, верхи на огирі такому ж лютому, як наїзник. Поруч з ним Полівер віз прапора з чорним собакою; на голові він мав Гендріного шолома з бичачими рогами. Чолов’яга він був немалий на зріст, але поруч з хазяїном здавався хлопчаком-недоростком.
Раптом спиною Ар’ї пробіг холодок. Дивлячись на вояків, що минали величезну залізну решітку Гаренголу, вона усвідомила, яку прикру помилку зробила. «Яка ж я дурна» — сказала вона собі. Вис — то ж дрібна птаха, не більша за Кізвика. Осьде перед нею дійсно важливі люди — ті, кого вона мала б убити. Минулого вечора вона могла б прошепотіти їхні імена їм на смерть, якби не сердилася так на Виса за те, що він її бив і обдурив з каплуном. «Князь Тайвин! Чому я не назвала князя Тайвина?!»
Може, ще не пізно роздуматися. Адже Виса ще не вбито. Якби знайти Якена, сказати йому…
Ар’я похапцем збігла звивистими сходами, забувши про свої потерпання. Вона почула брязкіт ланцюгів — то повільно опускали брамну решітку, вістря якої глибоко вгрузали у землю… і ще щось — вереск болю і страху.
З десяток людей дісталося туди перед нею, хоча ніхто не зважився підійти близько. Ар’я пролізла між ними, звиваючись. Вис лежав на бруківці з кривавим розірваним горлом. Очі сліпо вирячилися вгору, на скупчення сірих хмар. Його бридка плямиста сука стояла в нього на грудях, лизькала кров, яка поштовхами витікала з горлянки, і час від часу відшматовувала повну пащеку м’яса від обличчя покійного.
Нарешті хтось приніс самостріл і поцілив плямисту тварюку на місці, коли та дерла одне з Висових вух.
— Химерно якось, — почула вона від одного з людей. — Він ту сучку взяв ще цуценям.
— Наврочено тут, — відповів чолов’яга з самострілом.
— Гаренів привид, ось воно що, — додала матуся Амабела. — Не спатиму тут більше ані ночі, кажу вам.
Ар’я підняла очі з-над мертвого чоловіка і його мертвого собаки. Якен Ха-Гар стояв, притулившись спиною до стіни Плакучої Башти. Коли він побачив, що Ар’я дивиться, то підняв до обличчя руку і мимохідь поклав на щоку два пальці.
Кетлін V
За два дні шляху до Водоплину їх помітив розвідник, коли вони напували коней з каламутного струмка. Ніколи ще Кетлін так не раділа, забачивши значок з двома баштами дому Фрей.
Коли вона попрохала розвідника супроводити їх до дядька, то отримала таку відповідь:
— Пан Чорноструг пішов на захід з королем, мосьпані. Роз’їзди без нього очолює Мартин Водограй.
— Зрозуміло.
Водограя вона стрічала у Близнюках — то був байстрюк князя Вальдера Фрея, зведений брат пана Первина. Її не здивувало рішення Робба вдарити у саме серце ланістерівської сили. Напевне, він саме про це й думав, коли висилав її на перемовини з Ренлі.
— То де ж зараз Водограй?
— Стоїть табором за дві години звідси, мосьпані.
— Ведіть нас до нього, — наказала вона.
Брієнна допомогла їй сісти у сідло, і вони вирушили негайно.
— Ви прибули з Лихомостя, мосьпані? — запитав розвідник.
— Ні.
Кетлін не посміла там з’явитися. Після смерті Ренлі вона не була певна, яку гостинність матиме від його юної вдовиці та її захисників. Натомість вона пробралася крізь саме серце війни — колись плодючим річковим краєм, перетвореним на зчорнілу пустелю свавіллям Ланістерів. Щовечора розвідники приносили звістки, від яких її нудило.
— Князя Ренлі убито, — повідомила вона.
— Ми сподівалися, що то якась ланістерівська брехня, або…
— Якби ж то. У Водоплині править мій брат?
— Так, мосьпані. Його милість поставив пана Едмура тримати Водоплин і берегти його тили.
«Хай боги дадуть йому сили та наснаги» — подумала Кетлін. — «І розуму б не завадило.»
— Чи не чути щось від Робба на заході?
— А ви не знали? — здивувався вояк. — Його милість здобув велику перемогу при Волоброді. Пан Стафорд Ланістер загинув, його військо розігнане.
Пан Вендел Мандерлі затюгукав з радощів, але Кетлін лише кивнула. Завтрашні негаразди непокоїли її більше, ніж учорашні здобутки.
Мартин Водограй стояв табором у руїні спаленого острогу, коло стайні без даху та сотні свіжих могил. Він став на коліно, коли Кетлін злазила з коня.
— Мої вітання, ясна пані. Ваш брат доручив нам видивлятися ваш почет і супроводити до Водоплину якомога швидше, щойно ми вас знайдемо.
Кетлін наказ не надто сподобався.
— Справа у моєму батькові?
— Ні, ясна пані. Здоров’я князя Гостера лишається незмінним.
Водограй був дебелий рум’яний чолов’яга, не надто схожий на своїх зведенюків.
— Ми боялися, щоб ви не наскочили на ланістерівські чати. Адже князь Тайвин вийшов з Гаренголу і суне на захід з усім військом.
— Підведіться, — мовила вона до Водограя, спохмурнівши. Скоро і Станіс Баратеон рушить у похід. «Хоч би нас тоді боги вберегли.» — Чи скоро князь Тайвин має з’явитися біля нас?
— Днів за три або чотири. Важко сказати напевне. Ми маємо очі на всіх дорогах, та все ж краще не баритися.
Вони й не барилися. Водограй швидко згорнув табір, сів у сідло поруч з нею, і загін рушив у путь. Майже п’ятдесят вершників тепер їхало під прапорами з лютововком, пстругом у стрибку та двома баштами.
Її людям кортіло більше почути про Роббову перемогу при Волоброді; пан Водограй охоче задовольнив їхню цікавість.
— До Водоплину прибився пісняр, що називає себе Римундом Римоспівцем. Він склав думу про битву. Цього вечора ви, мосьпані, напевне її почуєте. Римоспівець назвав її «Вовк у темряві ночі».
Далі Водограй розповів, що рештки війська пана Стафорда відійшли назад до Ланіспорту. Без обложних пристроїв годі й думати брати Кастерлі-на-Скелі приступом, тому наразі Молодий Вовк платить Ланістерам за свавілля у річковому краї тією ж монетою. Князі Карстарк і Гловер плюндрують узбережжя, пані Мормонт відганяє кілька тисяч голів худоби до Водоплину, а Великоджон захопив золоті копальні у Кастамирі, Забіч-Ярі та Пендрікових Кучугурах.
Пан Вендел зареготав.
— Хочеш побачити, як Ланістер бігає, мов ошпарений — наклади руки на його золото!
—
