Чвара королів - Джордж Мартін
— Ми чули, як вони співали, — мовив старий воїн. — Гарної пісні, хвацько і дружно.
— Вони співали краще, ніж билися. Хай би тоді й билися цимбалами, а не списами.
— Скільки людей загинуло?
— Наших? — Теон знизав плечима. — Один Тодрік. Я його вбив, бо він п’яним бився за здобич.
— Дехто народжується для такої смерті.
Хтось із менш достойних людей боявся б показати таку страшенну посмішку, та Дагмер вишкірявся куди частіше і ширше, ніж траплялося всміхатися князеві Балону.
Посмішка, хоч і потворна, збудила у серці безліч спогадів. Теон часто бачив її ще хлопчаком, коли перестрибував верхи вкриту мохом стіну або чисто розколював ціль надвоє кидком сокири. Він бачив її, коли відбивав удар Дагмерового меча, коли поцілював стрілою птаха на вітрі, коли брав до рук стерно і проводив лодію безпечно крізь гиркливу пащу пінних скель. «Він подарував мені більше посмішок, ніж батько разом з Едардом Старком.» Ба навіть Робб… хіба Теон не заслужив його посмішку того дня, коли врятував Брана від дичаків? Натомість Робб його вилаяв, наче кухаря, який спалив печеню.
— Нам треба побалакати, дядечку, — мовив Теон.
Дагмер насправді не був йому дядьком, лише служивим вояком його дому. В Дагмері текла хіба що крапля грейджоївської крові, але й та потрапила в його рід чотири чи п’ять поколінь тому зовсім не завдяки шлюбним обітницям. І все ж Теон завжди кликав його дядьком.
— То заходь на мій чардак.
Дагмер не величав його по-панському, а надто коли стояв на власній лодії. На Залізних островах кожен керманич був королем на власному кораблі.
Теон подолав містка до «Пінопивці» за чотири довгі кроки. Дагмер повів його до тісної кормової бесіди, налив собі ріг кислого пива і запропонував те саме Теонові, але той відмовився.
— Ми не захопили досить коней. Кількоро упіймали, але… та нехай, обійдуся тими, що маю. Що менше людей, то більша слава.
— Навіщо нам коні? — Як більшість залізняків, Дагмер краще бився, стоячи на землі чи на корабельних дошках. — Вони лайном закидають увесь чардак. Та й не пропхаєшся повз них.
— На лодіях — так, — визнав Теон, — але я задумав дещо інше.
Він обережно роздивився обличчя Дагмера, щоб вгадати, що той собі думає. Без Репаного Жбана надії на успіх немає. Хоч він начебто і стоїть на чолі загону, та якщо відразу і Аерон, і Дагмер стануть проти нього, то люди за ним не підуть. А свого кислого дядечка він не сподівався зманити на свій бік.
— Твій вельможний батько наказав нам плюндрувати берег, та й по тому.
Очі бліді, як морська піна, споглядали Теона з-під кошлатих білих брів. Чи це осуд він бачить у них, а чи навпаки — іскру цікавості? Теон гадав… ні, радше сподівався, що таки цікавість.
— Ви служите моєму батькові.
— Завжди йому служив, і завжди найкраще за всіх.
«Гонор» — подумав Теон. — «Він погордливий, ось на що я мушу тиснути. Гонор — це ключ.»
— Немає на Залізних островах мужа битви й наполовину такого вправного зі списом та мечем.
— Тебе довго тут не було, хлопче. Коли ти їхав, про мене казали саме так. Але я постарів на службі князя Грейджоя. Найкращим вояком співці тепер кличуть Андріка. Андрік Несміянець, ось як він зветься у їхніх піснях. То велетень на службі князя Трима зі Старого Вика. Чорний Лорен і К’ярл Дівчисько — теж грізні бійці.
— Той Андрік, може, і вправний у бою, та люди не бояться його так, як вас.
— Тут ти правду кажеш, — кивнув Дагмер. Пальці, що стискали ріг з питвом, були геть унизані перснями з золота, срібла та спижу, мерехтіли шматками сафіру, гранату і драконоскла. Теон знав, що за кожен перстень Дагмер заплатив залізом.
— Якби я мав у своїй службі таку людину, то не посмів би марнувати її час та силу на дитячі забавки на кшталт плюндрування селищ. Не діло це для найкращого вояка князя Балона…
Дагмерів вишкір викривив йому губи та відкрив бурі уламки зубів.
— …і для його рідного законного сина?
Він пирхнув.
— Я надто добре тебе знаю, Теоне. Я бачив твій перший крок, допоміг натягнути твій перший лук. І знаю напевне, що змарнованим тут почуваюся не я.
— Насправді це я мав би очолювати похід моєї сестри, — зізнався Теон і невтішно усвідомив, що його слова звучать дитячою примхою.
— Ти надто переймаєшся, хлопче. Твій вельможний батько тебе просто не знає. Твоїх братів убили, тебе забрали вовки, і він втішався тільки твоєю сестрою. Князь Балон навчився покладатися на неї і ніколи не знав зневіри.
— Зі мною він теж її не знатиме. Старки вже бачили, чого я вартий. Я був одним з добірних розвідників Бріндена Чорноструга, летів у перших лавах нападників у Шепітній Пущі. Мені ось стільки не вистачило, щоб схрестити мечі з самим Крулерізом. — Теон розвів долоні на дві стопи. — Між нами встряг Дарин Роголіс і знайшов свою смерть.
— Нащо ти мені це кажеш? — спитав Дагмер. — Це ж я вклав тобі в руку першого меча. І знаю, що ти не боягуз.
— А чи знає мій батько?
Старий сивий воїн скривив таке лице, наче вкусив щось несмачне.
— Тут така справа, Теоне… хлопчисько-вовчисько — твій друг, і ти жив серед тих Старків десять років.
— Але ж я не Старк. — «Дякуючи ласці князя Едарда.» — Я Грейджой, спадкоємець свого батька. Як я можу заслужити свою спадщину, якщо не вчиню щось звитяжне?
— Ти ще молодий. Будуть інші війни, ти ще здобудеш свою славу. А зараз нам наказали сплюндрувати Каменястий берег.
— Хай про те клопочеться мій дядько Аерон. Я віддам йому шість лодій — усі, крім «Пінопивці» та «Морської сучки». Хай собі палить і топить у славу свого бога, скільки душа забажає.
— Цей похід очолюєш ти, а не Аерон Мокрочуб.
— Якщо берег буде сплюндровано, то кому яке діло? Жрець не здатен
