Чвара королів - Джордж Мартін

Теон махнув рукою. Верлаг та Стиг потягли бранця у бік моря. Аерон Мокрочуб кинув на небожа докірливий погляд і пішов за ними до берега, вкритого морською галькою. Щоб втопити Бенфреда Толгарта у морській воді — за старим залізним звичаєм.

«Це йому ж на добро» — сказав собі Теон, просуваючись потроху в протилежному напрямі. Зі Стига стинач голів був не найкращий, а Бенфред мав шию жирну і товсту, як у вепра, добряче оповиту м’язами. «Я його колись дражнив за неї, щоб розсердити якнайдужче» — пригадав він. — «Коли ж це було? Років зо три тому?» Коли Нед Старк їздив до Торгенового Закуту побачитися з паном Гелманом, Теон був у його почті й два тижні перебув у товаристві Бенфреда.

Він чув переможний гармидер з-за повороту дороги, де сталася битва… якщо називати просту різанину таким гучним словом. Порізані барани мали на собі сталеву вовну, та все ж загинули, як барани.

Видершись на купу каміння, Теон роздивився унизу мертвих людей та напівмертвих коней. Коні заслуговували на краще. Тимор з братами зібрав тих, які пережили бій неушкодженими, а Урзен та Чорний Лорен впокоїли тварин, надто тяжко поранених, щоб їх рятувати. Решта люду заходилася облуплювати трупи. Гевін Харло став колінами на груди одного з убитих і пиляв йому пальця, щоб зняти персня. «Купує залізом. Ото панотець хвалив би.» Теон хотів був обшукати тіла двох убитих ним самим — чи не мали вони на собі якихось годящих прикрас — але йому стало гірко в роті від самої думки. Він уявив собі, що б на це сказав Едард Старк. І негайно розлютився на себе самого ще більше. «Старк мертвий, гниє в могилі, він для мене ніщо» — нагадав собі Теон, щоб не забути.

Старий Ботлик на прізвисько Рибовус сидів і зиркав похмуро з-над купи здобичі, до якої троє його синів продовжували докладати добро. Один з них саме буцався за щось цінне з товстуном на ім’я Тодрік, який блукав серед убитих з рогом пива у одній руці та сокирою в іншій, накинувшись кожухом з білого лиса, зовсім трохи заплямованим кров’ю попереднього господаря. «П’яний» — зрозумів Теон, почувши його ревище. Казали, що залізняки старих часів нерідко бували п’яні від крові у бою — такі навіжені, що не чули болю і лякали цим ворога. Але тут був звичайний п’яниця, що надудлився пива.

— Вексе, ану мого лука і сагайдака.

Хлопець побіг і приніс. Теон зігнув лука, приладнав тятиву до зарубок. Тим часом Тодрік збив на землю Ботликового хлопця і хлюпнув пивом йому в очі. Рибовус скочив на ноги з лайкою, але Теон був швидший. Він цілив у руку, що стискала ріг — бажав-бо подарувати їм такий постріл, щоб вони про нього казки розповідали. Але Тодрік усе зіпсував: коли тенькнула тятива, він нахилився набік, і стріла поцілила йому в черево.

Обдирники зупинилися і вилупили очі. Теон опустив лука.

— Я сказав, нікому не пити і не сваритися через здобич.

Тодрік стояв на колінах і не бажав помирати тихо.

— Ботлику, заспокой його.

Рибовус із синами хутко підкорилися. Тодрік слабко хвицявся, поки йому перетинали горлянку. Кожух, персні та зброя перейшли в нові руки, не встиг старий господар ще й ущухнути.

«Хай знають, що я слів на вітер не кидаю.» Князь Балон поставив його очолювати загін, але Теон знав, що дехто бачить у ньому лише м’якотілого хлопчика з зелених земель.

— Ще хтось тут спраглий є, ге? — Ніхто не відповів. — То й добре.

Він пхнув ногою впалого Бенфредового прапора, якого затиснув у руці зброєносець-хорунжий. Під прапором було прив’язано заячу шкурку. «Чому саме заячу?» — хотів він спитати, але плювок у лице змусив забути про запитання. Теон кинув лука назад Вексові й пішов собі геть, згадуючи солодкий смак перемоги у Шепітній Пущі й питаючи себе, чому ця не смакує так само. «Толгарте, клятий гоноровитий дурню, ти ж навіть розвідників не вислав.»

Вони жартували і навіть співали у дорозі під трьома високими деревами Толгартів, що віяли вітром над пришелепкуватими заячими шкурками на вістрях їхніх списів. Сховані у заростях ялівцю лучники зіпсували їм пісню зливою стріл, а тоді Теон сам повів щитників скінчити справу ножами, сокирами та келепами. Очільника він наказав зберегти для допиту.

От тільки не чекав, що ним виявиться Бенфред Толгарт.

Безсиле мертве тіло саме витягали з прибою, коли Теон повернувся на свою «Морську сучку». Щогли його лодій струнко вимальовувалися проти неба вздовж всипаного галькою берега. З рибальського селища не лишилося вже нічого, крім холодного попелу, що смердів під дощем. Чоловіків вирізали до ноги, не рахуючи жменьки, якій Теон дозволив утекти, щоб доправити звістку до Торгенового Закуту. Їхніх жінок та дочок забрали в полон, щоб зробити дружинами з солі — тих, що були молодші та показніші. Старих та потворних просто зґвалтували та вбили, або ж перетворили на робів, якщо вони вміли щось корисне і не могли зчинити клопоту.

Теон обметикував і цей напад: привів лодії до берега у холодній досвітній темряві, вистрибнув з носа з сокирою в руці і повів своїх людей на селище, яке мирно спало собі. Йому зовсім не смакувало вчинене, та що він мав робити?

Його триклята сестра саме вела «Чорний вітер» на північ — звоювати собі власний замок. Князь Балон не випустив з Залізних островів жодного слова про збір лодій, і Теонове криваве свавілля вздовж Каменястого берега вважатимуть простим розбійницьким наскоком за здобиччю. Північани не усвідомлять справжньої небезпеки, аж доки грім не вдарить на Жбир-у-Пущі та Калин-Коп. «А після перемоги пісні складуть про ту сучку Ашу і геть забудуть моє ім’я.» Звичайно, якщо він їм дозволить.

Дагмер Репаний Жбан стояв коло високого різьбленого носа своєї лодії, «Пінопивці». Теон поставив його охороняти лодії, бо інакше перемогу назвали б Дагмеровою, а не його. Хтось гарячіший образився б на смерть, але Репаний Жбан лише посміявся.

— Перемога наша, — покликав Дагмер, — але ти щось не всміхаєшся, хлопче. Живі мусять всміхатися, бо мертві вже не можуть.

І всміхнувся, щоб показати, як це робиться. Видовисько було моторошне. Під білосніжною гривою волосся Дагмер мав найпотворнішого рубця, якого Теон зустрічав за життя — наслідок удару сокирою, що трохи не