Чвара королів - Джордж Мартін

Вона не була розпещена панянка, сліпа до таких справ. Гаманорізів Дані бачила вдосталь ще на вулицях Вільних Міст за ті роки, що жила з братом і утікала від зарізяк Узурпатора.

Штукар широко махав руками, збурюючи полум’я дедалі вище. Поки глядачі старанно задирали голови, натовпом рухалися гаманорізи зі схованими у долонях невеличкими ножичками. Однією рукою вони тицяли у небо, а іншою — позбавляли багатіїв їх земних статків.

Коли вогняна драбина здійнялася вже на сорок стоп угору, вогнештукар стрибнув наперед і почав нею видиратися так спритно, рука за руку, наче мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, зникав за ним у повітрі, лишаючи по собі пасмо сріблястого диму. Коли штукар досяг верхівки, драбина зникла зовсім, а з нею і він.

— Хитру штуку вимудрив! — захоплено мовив Джохого.

— То не хитрість, — мовила якась жінка посполитою мовою.

Дані не помітила Квайфу в натовпі, але ось вона стояла просто поруч, виблискуючи вологими очима під непроникною личиною з червоним покостом.

— Про що ви кажете, шановна пані?

— Ще півроку тому цей чоловік ледве міг видобути вогонь з драконоскла. Він трохи вмів працювати з вогняним порохом та шал-вогнем — рівно настільки, щоб заворожити натовп, поки гаманорізи роблять свою справу. Умів ходити босоніж гарячим вугіллям, створювати в повітрі квітучі полум’яні троянди. Але видертися вогненною драбиною міг би не краще, ніж звичайний рибалка — упіймати в свої тенета живого кракена.

Дані збентежено зиркнула на те місце, де була драбина. До тієї миті не лишилося вже й диму, і юрба тепер розбрідалася, кожен у своїх справах. Ще трохи часу — і багато хто знайде у своєму гаманці саму лише порожнечу.

— А зараз?

— А зараз його сила зросла, халісі. З-за вас.

— З-за мене? — засміялася вона. — Як це так?

Жінка підступила ближче і поклала два пальці на Данін зап’ясток.

— Ви ж Матір Драконів, хіба ні?

— Так, це вона, і ніяке створіння тіні не сміє до неї торкатися. — Джохого відкинув пальці Квайфи геть пужалном батога.

Жінка відступила на крок.

— Ви мусите якнайскоріше поїхати з цього міста, Даянерис Таргарієн, бо інакше вам ніколи не дозволять його залишити.

Данін зап’ясток кололи голки там, де Квайфа його торкнулася.

— Куди ж ви порадите мені їхати? — спитала Дані.

— Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, і щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.

«Асшай» — подумала Дані. — «Вона хоче, щоб я їхала до Асшаю.»

— Чи дадуть мені асшайці військо? — спитала вона вимогливо. — Чи буде в Асшаї для мене золото? Чи будуть там кораблі? Що таке є в Асшаї, чого я не можу знайти в Карфі?

— Правда, — відповіла жінка у личині, вклонилася і розчинилася у натовпі.

Рахаро презирливо пирхнув крізь вислі чорні вуса.

— Халісі! Краще жерти скорпіонів, аніж вірити вилупкові тіні, що не сміє показати лице сонцю. Це кожен знає.

— Кожен знає, — погодився Агго.

Цзаро Чжуан Даксос спостерігав усе з подушок паланкіну. Коли Дані залізла назад до нього, він мовив:

— Ваші дикуни самі не знають, як мудро кажуть. Від правди, яку бережуть асшайці, ви не зрадієте.

Він змусив її випити ще вина і балакав про кохання, пристрасть та інші дурниці решту шляху до свого маєтку.

У своїх тихих покоях Дані зняла вишукане вбрання і вдягла просторий халат лілового шовку. Дракони зголодніли, тож вона порубала їм на шматки змію та підсмажила над жарівницею. «Ростуть дітки» — подумала вона, дивлячись, як вони клацають зубами та сваряться над зчорнілим м’ясом. — «Важать вже вдвічі проти того, які були у Ваес Толорро.» Та все ж для війни вони згодяться лише за кілька років. «До того ж їх треба навчати і приборкувати, щоб не випалили мені королівство до голої землі.» Хай в жилах Дані плинула кров Таргарієнів, та вона не мала жодного уявлення, як саме навчають драконів.

Пан Джораг Мормонт з’явився, коли сонце сідало.

— Виходить, Неприторенні вам відмовили?

— Саме так, як ви й казали. Сідайте отут біля мене і радьте.

Дані приманила його на подушки коло себе, а Джихікі принесла миску лілових оливок та цибулинок у вині.

— У цьому місті ви допомоги не знайдете, халісі. — Пан Джораг узяв цибулину великим та вказівним пальцями. — Щодня стаю дедалі певніший. Неприторенні не бачать нічого за мурами свого Карфу, а Цзаро…

— Знову кликав мене за себе заміж.

— Так, і я знаю, чому.

Коли лицар супив свої важкі чорні брови, вони в нього з’єднувалися над глибоко запалими очима.

— Він про мене мріє вдень і вночі, — засміялася вона.

— Даруйте мені, королево, та він мріє про ваших драконів.

— Цзаро запевнив мене, що у Карфі чоловік та жінка зберігають свою власність, коли одружуються. Тому дракони завжди будуть мої.

Вона посміхнулася, дивлячись, як Дрогон застрибав мармуровою підлогою, ляпаючи крилами, а тоді видерся на подушку поряд з нею.

— Він каже правду, але не всю. Про одну річ він не згадав. Карфійці мають цікавий весільний звичай, моя королево. У день поєднання чоловіка і дружини жінка може попрохати про знак кохання — щось одне з його майна. Будь-що. І він мусить це віддати. Про те саме може просити і чоловік в дружини. Тільки щось одне, але відмовити у цьому не можна.

— Одне, — повторила вона. — І кажете, відмовити не можна?

— З одним драконом Цзаро Чжуан Даксос правитиме цим містом. Але один корабель не надто наблизить нас до мети.

Дані скуштувала цибулинку і подумки пожалілася про людську лукавість.

— На шляху назад з Тисячепрестольної Палати ми проминали базар, — розповіла вона панові Джорагу. — Там була Квайфа.

Далі вона повідала про вогнештукаря і полум’яну драбину, а також про слова жінки у червоній личині.

— Я б радо поїхав з цього міста, по правді кажучи, — мовив лицар, вислухавши розповідь. — Але не до Асшаю.

— Куди ж тоді?

— На схід, — відповів він.

— Я вже за півсвіту від свого королівства. Якщо поїхати ще далі на схід, то я потім і дороги додому до Вестеросу не знайду.

— Якщо поїдете на