Чвара королів - Джордж Мартін
Тиріон дивився, як небога стає на коліна перед верховним септоном і приймає благословення на подорож. Промені сонця спіймалися у кришталевого вінця і пролили веселкове сяйво на личко Мирцели, обернуте догори. З-за галасу понад річкою чути молитви він не міг і сподівався, що боги мають кращі вуха. Верховний септон був широкий, як хата, а до того ж бундючніший та велемовніший навіть за Пицеля. «Годі вже, старий, клади цьому край» — роздратовано подумав Тиріон. — «Боги мають нагальніші справи, ніж слухати тебе. І я теж.»
Коли нарешті септон скінчив мимрити і трусити головою, Тиріон мовив капітанові «Робового дзьоба» на прощання:
— Безпечно доправте мою небогу до Браавоса, і з поверненням на вас чекатиме лицарське звання.
Сходячи крутим містком до пришибу, Тиріон відчував на собі недобрі очі. Галера стиха гойдалася на хвилях, і від руху під ногами він шкутильгав гірше, ніж зазвичай. «Ручуся, вони б реготали, якби могли.» Ніхто, втім, не насмілювався на відверті кпини, хоча придушене бурмотіння, змішане зі скрипом дерева та линв і плескотом річкової води навколо паль пришибу, чулося звідусіль. «Не люблять вони мене» — подумав Тиріон. — «Та й не диво. Я добре вгодований і бридкий на вигляд, а вони гибіють з голоду.»
Брон провів його крізь натовп до сестри та її синів. Серсея на нього навіть не дивилася, а натомість втішала усмішками їхнього юного брата у перших. Тиріон спостерігав, як вона причаровує Ланселя очима зеленими, як нитка смарагдів на стрункій білій шиї, а сам тихенько посміхався до себе лукавою посмішечкою. «Я знаю твою маленьку таємничку, Серсеєчко» — подумав він. Його сестра останнім часом вчащала до верховного септона, щоб прохати в нього благословення на майбутню битву зі Станісом… або ж хотіла, щоб Тиріон так думав. Насправді ж, швиденько забігши до Великого Септу Баелора, Серсея вдягала простого брунатного подорожнього кобеняка і прокрадалася до такого собі заплотного лицаря з неоковирним ім’ям Озмунд Кіптюг та його двох нічим не кращих братів Ознея та Озфрида. Лансель йому все про них розповів. Серсея хотіла, щоб Кіптюги винайняли їй власний сердюцький полк.
Гаразд, хай собі втішається плетінням змов. «Сестричка стає значно ласкавіша, коли гадає, що перемудрувала мене.» Кіптюги наплетуть їй зо три мішки гречаної вовни, братимуть її гроші, обіцятимуть геть усе, чого вона схоче — а чого ж ні, коли Брон на кожний її мідяк додає їм від себе такий самий? Всі троє жевжикуватих братів-шахраїв, вочевидь, краще зналися на тому, як дурити людям голови, ніж як стинати їх у бою. Серсея примудрилася купити собі три гучні порожні тулумбаси — вони лунко бумкатимуть стільки, скільки вона попросить, але всередині не мають геть нічого. Тиріона це безмежно розважало.
«Лев’яча зірка» і «Панна Ліанна» відійшли від берега під роги та сурми, щоб нижче річкою розчистити шлях «Морській спритниці». Від натовпу по берегах донеслося кілька вигуків — таких самих ріденьких та безсилих, як хмарки над головою. Мирцела посміхнулася і замахала з корабля. Позаду неї стояв Арис Дубосерд у білому корзні, що віяло за вітром. Капітан наказав віддати кінці; весла винесли «Морську спритницю» на пінну бистрину Чорноводи, де на вітрі розквітнули її вітрила — звичайні білі вітрила, як наполіг Тиріон, а не кармазинові полотнища Ланістерів. Принц Томен схлипнув.
— Нюниш, наче немовля під цицькою, — засичав на нього брат. — Принци не плачуть!
— Принц Аемон Драконолицар плакав того дня, коли принцеса Наерис вийшла заміж за його брата Аегона, — повідомила Санса Старк. — А близнюки-лицарі пан Арик та пан Ерик померли зі сльозами на щоках, завдавши один одному смертельних ран.
— Мовчи, бо зараз тобі пан Мерин завдасть смертельних ран, — буркнув Джофрі своїй нареченій.
Тиріон зиркнув на сестру, але Серсея, схоже, так захопилася розповіддю пана Балона Лебедина, що геть нічого іншого не чула. «Невже вона справді така сліпа до власного синочка?» — спитав Тиріон себе.
Вдалині на річці «Зухвалий вітер» опустив весла у воду і ринув за течією у сліді «Морської спритниці». Останнім ішов «Келеп короля Роберта», краса та сила королівського флоту… чи то пак, тієї його частини, яка минулого року не опинилася на Дракон-Камені разом зі Станісом. Тиріон обирав кораблі дуже ретельно, уникав тих капітанів, у чиїй вірності мав якісь сумніви зі слів Вариса… але у вірності Вариса він теж мав сумнів, тому несподіванок все ж побоювався. «Надто вже я покладаюся на Вариса» — подумав він. — «Де б його і собі знайти споглядачів? Не те щоб я їм надто вірив. Хто вірить-довіряє, той голову втрачає.»
Тиріон знову згадав занепокоєно про Мізинця. Від Петира Баеліша не було звісток, відколи він виїхав до Лихомостя. Може, це нічого не означало. А може, означало все. Навіть Варис не знав, що сказати. Євнух припустив, що Мізинця спіткали якісь негаразди у дорозі. Може, навіть смерть. Тиріон презирливо пирхнув на таку думку. «Швидше я виросту велетнем, ніж діждуся Мізинцевої смерті.» Більш вірогідно, Тирели так і сяк розмірковували про запропонований шлюб. Тиріон їх винуватити не міг. «Якби я був Мейс Тирел, то хотів би бачити Джофрі радше на палі, ніж на своїй доньці.»
Маленький флот вже добряче просунувся затокою, коли Серсея зазначила, що час вертатися. Брон привів Тиріонового коня і допоміг сісти в сідло. Це, власне, був обов’язок Подріка Пейна, та малого Пода лишили у Червоному Дитинці. Маючи при собі хижого чорного найманця, Тиріон почувався трохи певніше, ніж під захистом хлопчини-зброєносця.
Вузькими вулицями вишикувалися вояки міської варти, стримуючи натовп ратищами списів. Попереду їхав пан Джаселин Бережняк на чолі клину кінних списників у чорних кольчугах та золотих киреях. Слідом пан Арон Сантагар та пан Балон Лебедин везли королівські прапори: лева Ланістерів та вінчаного оленя Баратеонів.
Король Джофрі їхав за ними на високій сірій кобилі. На золотих кучерях він мав золотого королівського
