Чвара королів - Джордж Мартін

— Запитайте краще вашого євнуха.

— Я питаю вас.

Глибоко втоплені очі Бережняка зустріли двійко різних очей карлика і не змигнули.

— Вас, пане, більше за всіх.

— Більше за всіх?! — Від такої несправедливості йому подих перехопило. — Це ж Джофрі сказав їм жерти своїх мерців. Джофрі напустив на них свого собаку. Чому ж раптом винуватий я?

— Його милість — ще зовсім хлопчик. На вулицях кажуть, він має злих радників. Королеву ніколи не вважали приязною до простого люду, та й пан Варис-Павук має свою частку народної любові… але найбільше люди винуватять вас. Ваша сестра та євнух були тут ще за кращих часів, за короля Роберта, але ж вас не було. Подейкують, що ви наповнили місто свавільними сердюками та брудними дикунами — харцизами, які беруть все, що хочуть, і живуть тільки своїм законом. Кажуть, ви вислали Яноса Слинта геть, бо він виявився надто чесний та відвертий, як на ваш смак. Теревенять, що ви кинули мудрого та доброго Пицеля до ями, коли він насмілився піднести голос проти вас. Дехто навіть сміє казати, що ви прагнете забрати Залізний Престол собі.

— Еге ж, а ще я покруч, потворний та скалічений, цього теж не забуваймо. — Тиріон стиснув руку в кулака. — Досить, я почув усе, що хотів. Ми обоє маємо безліч справ. Ви вільні.

«Може, панотець і мав рацію, коли зневажав мене усі ці роки — якщо це все, на що я здатний» — подумав Тиріон, лишившись наодинці з собою. Він втупився у залишки вечері; живіт нуртувало від самого вигляду холодного жирного каплуна. З відразою він відсунув таріль геть, загукав до Пода і надіслав хлопця по Вариса та Брона. «Найвірніші радники в мене — лукавий євнух та сердюк-горлоріз. А пані моя — шльондра. Хто тоді, виходить, я сам?»

Коли припхався Брон, то відразу заявив, що йому надто темно, і завимагав запалити вогонь у комині. Доки з’явився Варис, вогонь вже палав.

— Де вас носило? — накинувся на нього Тиріон.

— Я влаштовував королівські справи, мій добрий пане.

— Які ще в того короля справи? — буркнув Тиріон. — Мій небіж не здатен сам всидіти на нужнику, не те що на Залізному Престолі.

Варис знизав плечима.

— Кожного підмайстра треба навчати його ремесла.

— Половина підмайстрів з проїзду Гноєвозів могла б правити краще, ніж отой ваш корольок.

Брон всівся навпроти через стола та відірвав крильце від каплуна. Тиріон вже наче й звик не зважати на нахабство сердюка, та сьогодні воно його дратувало.

— Не пригадую, щоб давав тобі дозвіл їсти мою вечерю.

— Ти ж її сам не їв, — відказав Брон з повним ротом м’яса. — Місто пухне з голоду, марнувати добрий харч — то злочин. Вино маєш?

«Наступного разу він захоче, щоб я йому сам наливав» — майнула в Тиріона похмура думка.

— Щось ти надто зухвалості набрався, — мовив він невдоволено.

— Ще можу й тобі позичити. — Брон викинув кістку від крильця на очерет підлоги. — А не завадило б. Усе ніяк не зважишся на щось справді корисне. Ти думав колись, як годяще ми б запанували, якби першим народився другий?

Він встромив пальці у каплуна та вирвав жменю білого м’яса.

— Отой плаксій, Томен. Він робить гарненько, що йому скажуть. Саме таким має бути добрий король.

Холодок пробіг Тиріоновим хребтом, щойно він усвідомив, на що натякає сердюк. «Якби Томен був королем…»

Томен може стати королем лише у один спосіб. Ні, про таке навіть думати зась. Адже Джофрі — його кревний родич, син не тільки Серсеї, але й Хайме.

— От би тобі голову стяти за такі слова, — буркнув він Бронові похмуро, та сердюк тільки зареготав.

— Друзі, — встряг Варис, — сварки нам ні до чого. Зберігаймо холодні голови.

— І краще на плечах, — кисло додав Тиріон. Йому спало на думку кілька людей, чиї холодні голови він охоче б зберігав окремо від плечей.

Давос II

Пан Корній Пенроз не мав на собі обладунку. Він сам сидів верхи на гнідому огирі, його хорунжий — на зозулястому сірому. Над ними плескали вінчаний олень Баратеонів та схрещені пера Пенрозів, білі на червіні. Схоже забарвлення мала і широка довга борода пана Корнія, хоча голова його вже геть полисіла. Якщо його і вразило число та пишність королівського почту, на загартованому вітрами та роками обличчі він нічого не показав.

Дзенькіт ланцюгів та брязкіт узброєння супроводжував їхнє наближення. Навіть Давос мав на собі кольчугу, хоча навіщо — не знав сам. Плечі та спина йому боліли від незвичної ваги, почувався він незграбно й дурнувато, і знову питав себе, навіщо поїхав. «Не мені, ясна річ, піддавати сумніву накази короля, та все ж…»

Усі вершники почту мали кращий родовід та вищий стан, ніж Давос Лукомор. Визначні князі та лицарі виблискували під вранішнім сонцем висрібленою крицею, золотим карбом на обладунках, різноманітними прикрасами шоломів: шовковими китами, пір’ям, майстерно зробленими гербовими звірами з самоцвітними очима. Сам Станіс виглядав недоречно посеред свого пишного та вельможного товариства. Як і Давос, він був одягнений просто — у вовну та виварену шкіру; певної величі йому додавав хіба що тонкий вінець червоного золота на скронях. Коли король повертав голову, сонце спалахувало на вістрях, зроблених у подобі язиків полум’я.

«Чорна Бета» приєдналася до решти флоту коло Штормоламу вже вісім днів тому, але Давосові досі не вдавалося підібратися ближче до його милості. Він просив прийняти його ще за годину після прибуття, але йому відказали, що король має нагальніші справи. Король тепер завжди мав якісь справи — про це Давос дізнався від свого сина Девана, одного з королівських зброєносців. Влада Станіса Баратеона зростала, пани та підпанки юрмилися навколо нього, наче мухи коло трупа. «Та й сам він наче живий мрець. Відколи я лишив його на Дракон-Камені, він з лиця постарішав років на двадцять».

Деван розповів, що король останнім часом майже не спить.

— Відколи помер князь Ренлі, його мучать нічні жахіття, — зізнався малий батькові. — Маестрові трунки нічого вдіяти не можуть. Лише пані Мелісандра трохи вміє його приспати.

«То ось чому вона тепер живе у його шатрі» — подумав Давос. «Молиться з ним разом, абощо? Чи присипає іншим штибом?» Втім, він не смів ставити таке негідне запитання, а надто