Чвара королів - Джордж Мартін

На якусь мить Тиріонові здалося, що він бачить жах у темних очах Хорта. «Вогонь» — зрозумів він. — «Хай мене Інші вхоплять, ясна справа. Він ненавидить вогонь, бо надто близько його скуштував.» Але вираз в очах миттю зник, поступившись звичайній Хортовій відразі.

— Піду, — відповів він, — та не за вашим наказом. Мені треба коня знайти.

Тиріон обернувся до трьох інших лицарів Королегвардії.

— Кожен з вас поїде охороняти оповісника. Накажіть людям повертатися додому. Кого застукають на вулиці після останнього удару вечірнього дзвона, вбиватимуть на місці.

— Наше місце коло короля, — бундючно відказав пан Мерин.

Серсея стала дибки, мов розлючена гадюка.

— Ваше місце там, де наказує мій брат! — засичала вона. — Правиця говорить голосом короля! Непокора йому — це зрада престолу!

Борос та Мерин перезирнулися.

— То нам і корзна вдягти, ваша милосте? — запитав пан Борос.

— Як на мене, їдьте хоч голі! Хай юрба побачить, що між ніг ви ще чоловіки. Бо з вашого боягузтва хлопи могли й забути!

Тиріон не заважав сестрі шаленіти. В голові йому гупало. Він начебто винюхав димний сморід; а може, то в ньому палав такий лютий гнів, що аж шкварчало.

Двері до Башти Правиці стерегло двоє Кам’яних Ґав.

— Знайдіть мені Тімета, сина Тімета!

— Кам’яні Ґави не бігають за Смаленими, — зухвало повідомив один з дикунів.

Так, на мить Тиріон навіть забув, з ким має справу.

— То знайдіть мені Шаггу.

— Шагга спить.

Він ледве стримався, щоб не заверещати з люті.

— То… розбудіть його, якщо ваша ласка.

— Нелегка справа — будити Шаггу, сина Дольфа, — пожалівся вартовий. — Він страшно з того лютує.

Але пішов, хоч і з буркотом.

Гірський воїн прибув, позіхаючи та чухаючи різні місця.

— Половина міста бунтує, інша половина горить, а Шагга лежить собі й хропе! — сердито докинув Тиріон.

— Шагга не любить вашу каламутну воду. Мусить пити ваше чахле пиво та кисле вино, а опісля йому голова болить.

— Я тримаю Шаю в маєтку поблизу Залізної Брами. Ходи туди і бережи її від всякої напасті.

Велетень посміхнувся, розтягнувши жовту зубату щілину в кудлатих хащах бороди.

— Шагга приведе її сюди.

— Ні, просто вбережи від лиха. Скажи їй, що я прийду, щойно зможу. Цієї ночі, або вже напевне наступної.

Але до вечора місто не заспокоїлося, хоча Брон доповів, що пожежі загасили і більшість бурхливих натовпів розігнали. Скільки б Тиріон не жадав заспокійливих Шаїних обіймів, розум підказав йому нікуди тієї ночі не ходити.

Пан Джаселин Бережняк доповів остаточний рахунок втрат, коли Тиріон вечеряв холодним каплуном та чорним хлібом у мороці своєї світлиці. До тієї години сутінки вже перейшли у ніч, але щойно челядники спробували запалити свічки та комин, як Тиріон нагримав на них і вигнав геть. На душі в нього було чорно, як у кімнаті. Бережняк теж не мав чим його втішити.

Першим у списку вбитих згадувався верховний септон, розірваний на шматки під гучні молитви про милосердя до його власних богів. «Людям, які помирають з голоду, тяжко дивитися на превелебного отця, що від жиру не здатний вже й ходити» — подумав собі Тиріон.

Труп пана Престона знайшли не відразу — золотокирейники шукали лицаря у білій броні, а його порубали та пошматували так жорстоко, що він від п’ят до голови став червоно-чорний.

Пана Арона Сантагара знайшли у стічній канаві; голова під зім’ятим шоломом була потрощена в криваву кашу.

Дочка пані Танди віддала свою цноту півсотні галасливих міщан за кожум’яцькою майстернею. Золотокирейники здибали її, коли вона блукала Поросячим провулком зовсім гола.

Тирека не знайшли, а так само і кришталевого вінця верховного септона. Було вбито дев’ять золотокирейників, зо два десятки поранено. Ніхто не потурбувався полічити убитих з юрби.

— Я хочу, щоб Тирека знайшли, живого чи мертвого, — різко наказав Тиріон, коли Бережняк скінчив. — Він малий хлопчина, син мого покійного дядька Тигета. Його батько завжди був до мене ласкавий.

— Ми його знайдемо. І вінець септона теж.

— Як на мене, хай тим вінцем Інші один одного у сраку грають.

— Коли ви поставили мене на чолі варти, то хотіли, щоб я завжди казав правду.

— Чомусь маю передчуття, що ваша правда мені не сподобається, — похмуро мовив Тиріон.

— Сьогодні ми втримали місто, пане, але на завтра я вже нічого не обіцяю. Казан мало не кипить. Злодіїв та харцизяк розплодилося стільки, що ніхто вже й у власному домі не почувається безпечно. У Сцяному Кутку через бевку з казанів багато люду захворіло на різачку, а харчів не купиш ані за мідь, ані за срібло. Де раніше тільки шепотілися по канавах, тепер вже, не криючись, ведуть зрадницькі розмови по цехових зібраннях та базарах.

— То ви потребуєте ще людей?

— Я не йму довіри до половини тих, яких маю зараз. Слинт потроїв число міської варти, але однією золотою киреєю з хлопа доброго вартового не зробиш. Серед новобранців є міцні, вірні чолов’яги, але заразом стільки харцизяк, п’яниць і боягузів, що я й казати боюся. Навчені вони погано, послуху належного не знають, а вірні лише власній шкурі. Як дійде до битви, вони не встоять, тут і казати нічого.

— Я й не чекаю, що встоять, — мовив Тиріон. — Щойно в мурі проб’ють дірку, нам каюк. Це я знав ще від початку.

— Мої люди набрані головним чином з посполитих. Вони ходять тими самими вулицями, п’ють у тих самих шинках, сьорбають бевку в тих самих харчівнях. Ваш євнух напевне ж казав, як мало люблять Ланістерів у Король-Березі. Ще й досі люди пам’ятають погром міста, вчинений вашим вельможним батьком, коли Аерис відчинив йому браму. Шепочуть, буцімто боги карають нас за гріхи вашого дому: за те, що ваш брат убив короля Аериса, за свавілля над Раегаровими дітьми, за страту Едарда Старка, за жорстокий суд короля Джофрі. Дехто балакає, не криючись, як добре жилося за короля Роберта, і натякає, що життя може знову змінитися на краще, коли на престол сяде король Станіс. Таке можна почути не тільки у кожній харчівні, у кожному шинку чи бурдеї — на жаль, у куренях і трапезних варти теж.

— Тобто ви мені кажете, що моє сімейство тут ненавидять?

— Саме так… і напосядуться на нього, щойно випаде нагода.