Чвара королів - Джордж Мартін

— Ви дорікаєте самі собі так, як ніколи не дорікну вам я, ваша милосте. Ви ж мусили забрати цих вельможних панів собі, щоб звоювати престол…

— Так, усіх до останнього пальця, — похмуро всміхнувся Станіс.

Давос мимохіть підняв скалічену руку до мішечка на шиї та помацав кісточки усередині. На щастя.

Король побачив його рух.

— Досі їх носиш, Цибульний Лицарю? Не загубив?

— Ні.

— А навіщо? Я часто питав себе.

— Вони мені нагадують, ким я був. Звідки узявся. А ще нагадують про ваш суд, мій володарю.

— То був правий суд, — зауважив Станіс. — Добра справа не змиває погану, а погана — добру. Кожну личить винагородити по заслузі. Ти вчинив звитяжно, але перед тим чинив злочини.

Він зиркнув за себе на князя Флорента і решту — веселкових лицарів та перебіжчиків, що їхали за ним на відстані.

— Пробаченому мною панству незле було б поміркувати про те саме. За Джофрі б’ється багато доброчесних воїнів, які помилково вважають його істинним королем. Я можу зрозуміти навіть північан з їхнім Роббом Старком. Але оці пани, що збіглися під корогви мого брата, знали напевне, що він — узурпатор. Вони обернулися спиною до істинного короля з єдиної причини — жаги влади та слави. Я знаю, чого вони варті. Так, я їх пробачив. Дарував прощення. Але нічого не забув.

На хвилину він замовк, міркуючи про майбутнє. А тоді раптом запитав:

— Що каже простолюд про смерть Ренлі?

— Люди плачуть по ньому. Вашого брата вельми любили.

— Дурні люблять дурнів, — пробурчав Станіс. — Втім, я теж журюся за ним. За тим хлопчаком, яким він був, а не за чоловіком, у якого виріс.

Він ще помовчав, а тоді спитав:

— Як люд Семицарства сприймає звістку про кровозміс Серсеї?

— Поки ми перебували серед них, люди гукали за короля Станіса. Що вони казали по тому, як ми залишали їхні береги — те мені невідомо.

— То ти гадаєш, вони не повірили?

— Я дізнався ще тоді, як возив товар своєю лайбою, що одні люди вірять в усе, а інші — ні в що. Ми стрічали і тих, і тих. А ще ж є інша оповідка, що її розказують по всіх усюдах…

— Так, — обірвав його Станіс. — Про те, як Селиса жалувала мені роги і причепила до них блазенські дзвіночки. Моя дочка — уроджена від нетямущого штукаря! Казочка не тільки підла, але й дурна. Ренлі кинув її мені в обличчя, коли ми стрілися посольствами. Щоб повірити у таке, треба мати розуму не більше, ніж Пістрявчик.

— Може, й так, володарю… та вірять вони чи ні, а смакують залюбки.

У багато місць оповідка встигла потрапити ще до них, отруївши їхню власну правдиву повість.

— Роберт міг насцяти у кухля, і люди хвалили б вино з нього. Я їм даю чисту холодну воду, а вони кривляться підозріливо і кажуть: «який чудернацький смак».

Станіс заскреготів зубами.

— Якщо хтось вигадає, що я злими чарами обернувся на вепра, щоб убити Роберта, то люди, мабуть, повірять і йому.

— Ви не можете спинити балачки, повелителю, — мовив Давос, — але якщо вчините помсту справжнім убивцям свого брата, то всі знатимуть, що ті балачки — брехня.

Станіс мовби й не почув.

— Не маю жодного сумніву, що Серсея доклала руку до Робертової загибелі. Я покараю винних у його смерті. А також у смерті Неда Старка та Джона Арина.

— А Ренлі Баратеона? — Слова вирвалися в Давоса, перш ніж він встиг їх обміркувати.

Король довго нічого не казав. Нарешті заговорив дуже тихо.

— Інколи мені сниться сон. Про смерть Ренлі. Зелений намет, свічки, верещить жінка. І кров. — Станіс глянув на свої руки. — Я був у ліжку, коли він помер. Твій Деван може тобі сказати. Він намагався мене збудити. Майже настав світанок, моє панство чекало і хвилювалося. Я мав би вже сидіти на коні, узброєний для битви. Я знав, що Ренлі нападе з першим світлом дня. Деван каже, що я судомився і кричав, але то байдуже. То був просто сон. Я був у своєму наметі, коли помер Ренлі. Коли я прокинувся, руки мої були чисті.

Пан Давос Лукомор відчув, як його відрубані кінчики пальців засвербіли. «Химерно» — подумав колишній перемитник, але кивнув і відповів:

— Розумію.

— Ренлі пригощав мене бросквиною. На перемовинах. Кепкував з мене, кидав виклики, погрожував, а тоді дістав бросквину. Я гадав, він сягнув по меча, і витяг свого власного. Чи не навмисне він так вчинив, щоб я показав свій страх? Чи то був один з його недолугих жартів? Коли він казав, яка та бросквина солодка, чи не ховав за словами чогось таємного?

Король струснув головою, наче собака, що трусить зайця, аби зламати йому шию.

— Тільки Ренлі міг так розлютити мене якимсь плодом з дерева. Він накликав на себе лихо своєю зрадою, та все ж я його любив, Давосе. Тепер я це знаю. Клянуся тобі, я зійду в могилу, думаючи про бросквину мого брата.

До тієї миті вони вже опинилися в таборі, проминули рівні ряди наметів, розгорнуті прапори, зіставлені куренями щити та списи. У повітрі висів щільний сморід кінського лайна, змішаний з димом від багать та пахощами печеного на вогні м’яса. Станіс натяг повід рівно настільки, щоб гарикнути наказ до князя Флорента і решти почту: розійтися, а за годину прибути на військову раду до його шатра. Усі схилили голови і розсіялися, а Давос із Мелісандрою рушили просто до шатра.

Те шатро мусило бути великим, бо до нього значкове панство сходилося на наради. Але пишності в ньому не було ані краплі. Широкий і грубий ташний військовий намет був пофарбований у темно-жовтий колір, що подекуди нагадував золото. Королівським його робив хіба що прапор, що віяв з опорної тички посередині, та ще стражники ззовні при вході — вояки королеви з довгими списами і значками вогняного серця над їхніми власними.

До вершників підбігли машталіри, допомогли спішитися. Один зі стражників звільнив Мелісандру від важкого прапора і увігнав держално глибоко у м’який ґрунт. Деван став збоку від дверей, щоб підняти для короля запону намету. Поруч стояв ще один зброєносець, старший за