Чвара королів - Джордж Мартін

Моріген визвірився:

— Радій, що ми прийшли посольством, Пенрозе, бо інакше я б тобі язика вирвав за твої слова!

— І вкинув би у той самий вогонь, де лишив своє чоловіче причандалля?

— Годі! — обірвав Станіс. — Така була воля Господа Світла, щоб мій брат помер за свою зраду. Байдуже, чия рука зробила божу справу.

— То вам, може, байдуже, — відповів пан Корній. — Я вислухав ваші умови, князю Станісе. Ось мої.

Він стягнув з руки рукавичку і жбурнув просто королю в обличчя.

— Чесний двобій. Мечем, списом, чим забажаєте. Якщо ж вам лячно псувати вашого чародійського меча і ясновельможну шкуру в бою проти втомленого старигана, то виставте свого поборника проти мого.

Він зиркнув з відразою на Гвияра Морігена та Бриса Карона.

— Хоча б котрогось із отих двох цуциків.

Пан Гвияр Моріген зчорнів лицем від люті.

— Я прийму виклик з ласки його милості короля!

— Я теж! — Брис Карон перевів очі на Станіса.

Король заскреготів зубами.

— Ні.

Пан Корній, схоже, анітрохи не здивувався.

— Цікаво, що саме бентежить вас сумнівами, мосьпане: справедливість вашої справи чи сила вашої руки? Боїтеся, щоб я не насцяв на ваш палаючий меч та не загасив його?

— Чи не маєте ви мене, пане каштеляне, за цілковитого дурня? — спитав Станіс. — Під моїм проводом стоїть двадцять тисяч війська. Ви обложені з моря та суходолу. Навіщо мені ставати до двобою, коли перемога вже в моїх руках?

Король тицьнув на нього пальцем.

— Чесно вас попереджаю: якщо ви мене змусите брати замок приступом, милості не буде. Буря мого гніву вас змете. Усіх повішу як зрадників, до останньої душі!

— Хай буде на те ласка божа. Кличте вашу бурю — та спершу пригадайте назву цього замку і ті бурі, які зламалися об нього у минулі віки.

Пан Корній ляснув вуздою та рушив назад до брами.

Станіс у відповідь не мовив ані слова, лише розвернув коня і поїхав до табору. Почет рушив слідом.

— У приступі цих стін загине багато тисяч людей, — жалівся старезний князь Естермонт, дід короля з материного боку. — Чи не краще піддати небезпеці лише одне життя? Адже наша справа — праведна і люба богам. Напевне ж вони вшанують перемогою руку нашого поборника.

«Люба богові, старий» — подумав Давос. — «Ти забув, що тепер ми маємо лише одного — Мелісандриного Господа Світла.»

Втрутився пан Джон Фосовей:

— Я б радо прийняв виклик сам, хоча не смію хвалитися і половиною збройної майстерності князя Карона або пана Гвияра. Ренлі не лишив у Штормоламі жодного знаного лицаря. Залога замку складається з сивих старих та зелених хлопчаків.

Князь Карон погодився з ним.

— Нас чекала б легка та певна перемога. І до того ж славетна — звоювати Штормолам одним влучним ударом!

Станіс прип’яв їх усіх поглядом, наче списом.

— Ану припиніть безглузді балачки! Скрекочете тут, наче сороки!

Очі короля спинилися на Давосі.

— Їдьмо зі мною, пане.

Він дав остроги коневі та віддалився від почту. З ним лишилася сама тільки Мелісандра з прапором вогняного серця і вінчаного оленя всередині. «Неначе проковтнутого цілком.»

Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.

Зрівнявшись з королем, він стишив крок коня до повільної ристі.

— Ваша милосте.

Зблизька Станіс мав значно гірший вигляд, ніж Давосові здавалося здалеку. Обличчя його змарніло, навколо очей лягли темні кола.

— Перемитник має добре знатися на людях, — мовив король. — Що скажеш про цього пана Корнія Пенроза?

— Впертий чолов’яга, — обережно відповів Давос.

— Я б сказав, спраглий до смерті. Кидає моє прощення мені ж у лице. А заразом викидає геть своє життя і життя кожного у цих мурах. Чесний двобій? — Король пирхнув презирливо. — Напевне, він сплутав мене з Робертом.

— Його веде відчай. Яку іншу надію він має?

— Ніякої. Замок впаде. Але як пришвидшити справу? — Станіс трохи поміркував. За рівним стукотом копит — туп-туп — Давос чув тихий скрегіт зубів короля. — Князь Алестер закликає мене привезти сюди старого князя Пенроза, батька пана Корнія. Ти його начебто знаєш, так?

— Коли я їздив від вас послом, князь Пенроз привітав мене ласкавіше за інших, — відповів Давос. — Він змарнілий старий, володарю. Хворий, мало не при смерті.

— Флорент ладний влаштувати йому швидшу смерть. На очах його сина, з зашморгом на шиї.

Перечити людям королеви було небезпечно, та Давос присягнувся завжди казати правду своєму королю.

— Це підла справа, повелителю. Пан Корній радше побачить смерть батька, ніж зрадить ввірений йому обов’язок. Зиску ми не матимемо жодного, зате заплямуємо себе ганьбою.

— Якою ще ганьбою? — гарикнув Станіс. — Хочеш, щоб я подарував зрадникам життя?

— Ви подарували життя тим, хто їде зараз за нами.

— Чи не дорікаєш ти мені, перемитнику, за мою милість?

— Не смію й думати.

Давос злякався, чи не сказав забагато. Проте король тиснув безжально і невмолимо.

— Ти поважаєш того Пенроза більше, ніж моє власне значкове панство. Чому?

— Бо він вірний.

— І дурний, бо вірний мертвому узурпаторові.

— Так, — погодився Давос, — і все ж він вірний.

— На відміну від отих позаду нас?

Давос вже надто далеко зайшов, аби зараз вивертатися.

— Минулого року вони стояли за Роберта. Місяць тому — за Ренлі. Цього ранку — за вас. За кого вони стануть назавтра?

Станіс зареготав. То був раптовий порив, грубий та зверхній.

— Розповідав я тобі, Мелісандро, — мовив він до червоної жінки, — що мій Цибульний Лицар каже мені саму лише правду.

— Вам краще знати, ваша милосте, — відповіла червона жінка.

— Мені тебе, Давосе, дуже бракувало, — мовив король. — Так, нюх тебе не дурить — за мною тягнеться хвіст перебіжчиків. Моє панство нестійке навіть у своїх зрадах. Вони мені потрібні, годі казати, але якби ти знав, як мене нудить