Чвара королів - Джордж Мартін

— Ви тут казали про людей та цибулини. Жінки — теж люди, як і чоловіки. Чи з ними буває так само? Ось ви, пані — добра чи зла?

У відповідь вона видала смішок.

— Певно ж, добра. Я теж своєрідний лицар, мій любий пане. Поборник світла і життя.

— І все ж ви пливете сеї ночі вбити людину, — мовив Давос. — Як убили маестра Кресена.

— Ваш маестер отруїв себе сам. Хотів отруїти мене, але я захищена силою, вищою за нього. А він — ні.

— А Ренлі Баратеон? Хто убив його?

Вона повернула голову. В тіні каптура очі її палали, як бліді червоні вогники свічок.

— Не я.

— Брешете. — Давос тепер був цього певний.

Мелісандра знову засміялася.

— Ви геть загубилися у мороці та неспокої, пане Давосе.

— То й добре, що загубився. — Давос махнув на далекі вогні, що блимали вздовж мурів Штормоламу. — Чуєте, який холодний вітер? Стражники туляться ближче до смолоскипів. Хоч трохи тепла, хоч трохи світла — аби ж чимось втішитися суворої ночі. Але це їх засліпить, і вони не побачать нашого наближення.

«Принаймні маю на це надію.»

— Тож зараз нас обох захищає бог темряви, пані. Навіть вас.

Вогники її очей начебто спалахнули дещо яскравіше.

— Не кажіть про нього, пане, щоб не притягти до нас його чорне око. Він нікого не захищає, кажу я вам. Він ворог усього живого. Ви самі сказали — нас ховають смолоскипи. Вогонь. Яскравий дарунок від Господа Світла.

— Ну, нехай так. Як забажаєте.

— Як забажає Господь Світла.

Вітер мінявся — Давос відчував це шкірою і бачив по рясицях на чорному вітрилі. Він сягнув по напнуті линви.

— Допоможіть-но спустити вітрило. Решту шляху пройдемо на веслах.

Разом вони прип’яли вітрило до щогли, хитаючись на хвилях. Давос занурив весла у тремтливу чорну воду і спитав:

— Цікаво, на чиїх веслах ви дісталися до Ренлі?

— Там у веслах потреби не було, — відповіла вона. — Він був беззахисний. Але тут… Штормолам — замок стародавній. У ці камені вплетено багато чар. Жодна тінь не пройде крізь невидимі мури заклять — вони старі й усіма забуті, але стоять непорушно.

— Жодна тінь? — Давос відчув, як йому закололо шкіру, і мурашки побігли тілом. — Тінь — це створіння пітьми.

— Невіглаством, пане лицарю, ви могли б рівнятися з малою дитиною. Тіней у пітьмі немає. Тіні — слуги світла, діти вогню. Найяскравіше полум’я відкидає найтемнішу тінь.

Давос спохмурнів і наказав їй замовкнути. Вони знову наближалися до берега, а вода несе голоси далеко. Він веслував, і тихе ляпання весел зливалося з невпинним ладом хвиль. Морський бік Штормоламу стояв на блідій білій скелі зі схожого на крейду каменю, що круто випиналася з води на таку ж з половиною висоту, як товстелезний замковий мур. Скеля роззявляла до моря рота, і саме до нього Давос зараз вів свого байдака — туди ж, куди і шістнадцятьма роками раніше.

Прохід відкривався у печеру під замком, де стародавні штормові володарі збудували собі пришиб. Ходити цим вельми зрадливим шляхом можна було тільки у приплив, та й то з величезною осторогою. Але перемитницьке вміння не залишило і не зрадило Давоса. Він спритно вів човна між гострими скелями, доки попереду не замаяв вхід до печери, і дозволив хвилям внести їх досередини. Хвилі розбивалися довкола, хилитали човен туди й сюди, намочували до кісток. З мороку зненацька вигулькнув ледве видний паріг скелі, навколо якого бурхливо пінилася вода, і Давос ледве спромігся відштовхнутися від нього веслом.

І ось нарешті все минулося, їх оточила суцільна темрява, хвилі стишилися та пом’якшали. Невеличкий байдак майже спинився, обертаючись. Звуки їхнього подиху відбилися луною, оточили з усіх боків. Давос не чекав такого мороку — минулого разу вздовж проходу палали смолоскипи, крізь бійниці у стелі визирали очі голодних вояків. Решітка вже десь попереду, Давос це знав і відчував. Він сповільнив хід веслами, і залізних ґратів вони торкнулися майже нечутно.

— Далі ми не пройдемо. Якщо ви не маєте всередині замку людини, що підніме решітку.

Його шепіт біг по тихій гойдливій воді, наче вервечка мишок на м’яких рожевих ніжках.

— Ми вже проминули мури?

— Так. Ми пройшли під ними. Але далі не потрапимо. Решітка доходить аж до низу, а сама така щільна, що й дитина не пропхається.

Відповіді, крім тихого шурхоту, він не отримав. А далі посеред пітьми розквітнув вогонь.

Давос підняв долоню затулити очі. Йому перехопило подих. Мелісандра відкинула каптура і здвигнула плечима, скидаючи щільного кобеняка. Під ним вона лишилася гола, з велетенським вагітним черевом, що мало не лускало; зверху на ньому лежали важкі, напухлі груди.

— Вбережіть нас, боги, — прошепотів він і почув у відповідь її сміх, низький та горловий. Її очі нагадували жарини, а піт, що вкривав шкіру, здавалося, блищав власним світлом. Уся Мелісандра засяяла, наче зірка.

Важко дихаючи, вона сіла навпочіпки і розвела ноги. Стегнами потекла кров, чорніша за чорнило. Залунав крик, однаково схожий на вереск болю та стогін найвищої втіхи. Давос побачив, як з неї витикається маківка дитячої голови. Зсередини вивернулися дві руки, чорні пальці схопилися за скам'янілі стегна Мелісандри, вперлися, напружилися… і раптом на світ вилізла ціла тінь. Вона підвелася і стала вища за Давоса, вища за прохід, нависла над байдаком, мов хмара. Давос бачив її лише одну мить, а потім тінь зникла — всоталася між пруттям замкової решітки, виникла з того боку і стрімко побігла просто по воді. Але тієї миті йому вистачило для упізнання.

Він знав ту тінь. Так само добре, як людину, що її кидала.

Джон V

Звук рогу приплив здалеку крізь морок ночі. Джон підвівся на лікті й за звичкою сягнув по Пазур. Навколо ворушився, прокидаючись, табір. «Ріг, що пробуджує сплячих» — майнула думка.

Довге низьке гудіння чулося на межі слуху. Вартові на мурі застигли нерухомо, обернувши голови на захід. Потроху гудіння завмерло, і заразом припинився навіть вітер. Вояки виплутувалися з ковдр, брали до рук списи та паси з мечами, пересувалися тихо, нашорошували вуха. Заіржав кінь, його миттю примусили замовкнути. Здавалося, цілий ліс затамував подих на кілька ударів серця. Братчики Нічної Варти з острахом чекали, чи не засурмлять вдруге, і молилися, щоб цього не сталося.

Тиша тяглася так довго, що всі нарешті