Чвара королів - Джордж Мартін

перепона. Якщо її не боронити, дичаків вона не зупинить, але певно ж затримає. Що більше військо, то більше йому треба часу. Судячи з пустки, залишеної по собі дичаками, вони ведуть з собою жінок, малих дітей, тварин… ти колись бачив, щоб коза видиралася драбиною? А мотузкою? Вони муситимуть збудувати сходи або велику приспу… це займе щонайменше місяць, а чи й довше. Манс розуміє, що краще за все для нього пройти під Стіною. Крізь ворота або…

— Крізь вилом.

Мормонт рвучко підняв голову.

— Що?

— Вони не хочуть ані лізти через Стіну, ані підкопуватися під неї, пане воєводо. Вони надумали виламати у Стіні пробоїну.

— Вона заввишки у сто сажнів і така товста біля підніжжя, що сотня людей з сокирами та кайлами не прорубається наскрізь навіть за рік.

— І все ж.

Мормонт смикнув себе за бороду і насупився.

— То як?

— Чаклунством, як іще? — Кворин відкусив половину яйця. — Навіщо б Манс збирав свої сили саме у Мерзляках? Сувора, безплідна місцина. До Стіни звідти далекий і втомний шлях.

— Я гадав, він сидить у тих горах, щоб сховати своє військо від очей моїх розвідників.

— Може, й так, — мовив Кворин, кинувши до рота другу половинку яйця, — та гадаю, є інша причина. Він щось шукає у високих холодних місцях. Щось таке, чого дуже потребує.

— Щось?

Мормонтів крук підняв голову і заверещав. У тісному наметі його вереск різав вухо, мов ножем.

— Щось могутнє. Наш бранець не знав, що воно таке. Його допитали занадто суворо, і він помер, багато чого не доказавши. Все ж цього він, мабуть, і сам не знав.

Джон чув вітер знадвору. Він верещав високо й тонко, пробираючись крізь каміння муру, смикав за мотузки наметів. Мормонт задумався, потер вуса.

— Щось могутнє, — повторив він. — Мушу знати, що саме.

— То вишліть розвідників до гір.

— Не хочу втрачати ще людей.

— Смерть — справа для нас звична. Чого б ми вдягали оце чорне, якщо не для захисту царини людей? Я б вислав п’ятнадцятьох, чатами по п’ятеро. Один загін — вздовж Молочної, один — до Вискливого Пересуву, один — щоб видертися Велетневими Сходами. За очільників — Ярман Парогач, Торен Рідколіс і я сам. Хочу дізнатися, що там чекає у тих горах.

— Чекає! — крикнув крук. — Чекає!

Князь-воєвода Мормонт глибоко, на повні груди зітхнув.

— Не бачу іншого вибору, — погодився він, — та якщо ви не повернетеся…

— Хтось та вийде сюди з Мерзляків, пане воєводо, — відповів розвідник. — Якщо ми — добре. Якщо не ми, то Манс Розбишака. А ви сидітимете просто в нього на шляху. Він не зможе піти на південь, лишивши вас позаду, бо ви рушите слідом кусати його тили. Тому змушений буде напасти. А тут місце сильне.

— Не занадто, — заперечив Мормонт.

— Ну то загинемо тут усі, що поробиш. Але наша смерть дасть трохи часу братчикам на Стіні. Часу поставити залоги в порожніх замках, насуціль заморозити брами, прикликати королів та князів на поміч, нагострити сокири та полагодити метавки. Ми не викинемо наші життя на вітер.

— Смерть! — пробурмотів крук, міряючи кроками Мормонтові плечі. — Смерть, смерть, смерть.

Старий Ведмідь сидів мовчазний та зігнутий, наче раптом відчув на собі занадто важкий тягар. Та нарешті мовив:

— Хай пробачать мені боги. Обирай собі людей.

Кворин Піврукий повернув голову. Його очі стрілися з Джоновими і на довгу мить затрималися.

— Гаразд. Беру Джона Сніговія.

Мормонт блимнув очима.

— Та він же ще хлопчисько. До того ж навіть не розвідник, а мій шафар.

— Слугувати вам, мосьпане, може й Толет. — Кворин здійняв скалічену руку з двома пальцями. — Старі боги досі могутні за Стіною. То боги першолюдей… і Старків.

Мормонт зиркнув на Джона.

— Чого б волів ти сам?

— Піти, — негайно відповів він.

Старий сумно всміхнувся.

— Чомусь я так і гадав.

Коли Джон вийшов з намета біч-обіч з Кворином Півруким, саме запалав світанок. Вітер кружляв навколо них, ворушив чорні кобеняки, кидав у повітря віяла червоних жарин з вогню.

— Виступимо опівдні, — мовив йому розвідник. — До того часу знайди свого вовка.

Тиріон X

— Королева хоче відіслати принца Томена з міста. — Вони стояли навколішки у тьмяній тиші септу, оточені тінями та миготливими свічками. Нікого іншого тут не було, та все ж Лансель говорив півголосом. — Князь Гиліс відвезе його до Росбі та сховає там під виглядом джури. Йому зроблять темніше волосся і вдаватимуть з нього сина заплотного лицаря.

— Вона боїться натовпу? Чи мене?

— Їх і вас однаково, — зізнався Лансель.

— Ага. — Тиріон про цей задум нічого не знав. Невже цього разу його підвели пташечки Вариса? Напевне, і павукам колись треба спати… чи може, євнух грав у глибшу та тоншу гру, ніж здавалося Тиріонові? — Прийми мою дяку, брате лицарю.

— Ви жалуєте мені те, про що я просив?

— Можливо.

Лансель просив загін під свій провід у майбутній битві. Розкішний спосіб померти, ще й вусів не виростивши. Але ж юні лицарі завжди уявляють себе невмирущими.

Тиріон затримався у септі після того, як його родич вислизнув геть. Біля вівтаря Воїна він запалив одну свічку від іншої. «Наглянь за моїм братом, горлорізе ти клятий. Він-бо один з ваших.» А другу свічку — за себе — Тиріон запалив Морокові.

Тієї ночі, коли Червоний Дитинець спав у пітьмі, Брон застиг його за запечатуванням листа.

— Віднеси оце панові Джаселину Бережняку.

Карлик закапотів гарячим золотим воском на пергамен.

— Що ти там написав? — Брон читати не вмів, тому не соромився ставити нахабні питання.

— Що він мусить взяти п’ять десятків своїх найкращих рубак і стежити за трояндовим гостинцем.

Тиріон втиснув свою печатку в м’який віск.

— Станіс радше підійде королівським гостинцем.

— Без тебе знаю. Скажеш Бережнякові, щоб на накази у листі не зважав, а відвів загін на північ і влаштував засідку на дорозі до Росбі. За день чи два князь Гиліс поїде до свого замку в супроводі тузня стражників, кількох челядників та мого небожа. Принца Томена, більше за все, перевдягнуть джурою.

— Ти хочеш, щоб малого привезли назад, абощо?

— Ні. Хочу, щоб його відвезли до того самого