Чвара королів - Джордж Мартін

— Побалакаймо всередині. Джон принесе тобі ріг пива. Чи може, хочеш гарячого вина з прянощами?

— Краще окропу вип’ю. Ще б з’їв яйце та трохи сала.

— Зараз подадуть.

Мормонт підняв запону намету, Кворин Піврукий схилився і ступив досередини.

Ед став над казанком і побовтав яйця ложкою.

— Заздрю цим яйцям, — мовив він. — От би хто мене трохи поварив. Якби казан був більший, я б сам туди стрибнув. І краще, щоб з вином, не з водою. Померти п’яним у теплі — не найгірший спосіб. Я знав одного братчика, що колись втопився у вині — щоправда, поганенькому. І труп його смаку не покращив.

— Ти пив те вино?!

— Жахливе відчуття — коли знаходиш братчика мертвим. Ти б теж забажав з такої нагоди випити, Джоне Сніговію.

Ед ще поколотив у казанку і додав дрібку мушкатного горіха.

Джон присів коло вогню і тицьнув палицею. Він почувався незатишно. З намету чути було голос Старого Ведмедя впереміш з карканням крука і тихішим голосом Кворина Піврукого. Але слів Джон не розбирав. Алфина Ґаворіза більше немає, хоч це добре. То був один з найкривавіших дичацьких наскочників, що отримав прізвисько за безліч убитих чорних братів. Чому ж Кворин такий похмурий після такої значної перемоги?

Джон сподівався, що прибуття братчиків з Тіньової Вежі якось розрадить настрій у таборі. Тільки минулої ночі, повертаючись з темряви, куди він ходив до вітру, Джон почув, як п’ятеро чи шестеро тихо балакають навколо багаття, що ледь жевріло. Вловивши слова Чета про те, що час би вже й вертатися, Джон зупинився і прислухався.

— Старий геть з глузду з’їхав, от і надумався у цей похід, — саме казав Чет. — Нічого ми в тих горах не знайдемо, крім своїх могил.

— У Мерзляках є велетні, варги, а мо’ і що гірше, — зіщулившись, пробурмотів Верхоляк-Сестринець.

— Я туди не піду, кажу тобі напевне.

— А наче Старий Ведмідь стане тебе питати.

— Може, це ми його не спитаємо, — відповів Чет.

Саме тоді один з хортів підняв голову та загарчав, і Джон мусив швидко забиратися, поки його не побачили. «Вони казали те не для сторонніх вух» — зрозумів він і подумав, чи не слід переповісти Мормонтові. Але щоб намовляти на братчиків — навіть таких, як Чет та Сестринець — не зміг собі й уявити.

«Та однак то порожні балачки» — сказав він собі. — «Вони мерзнуть і бояться, як усі ми.» Нелегка справа — сидіти на кам’янистому горбку посеред лісу і чекати, що принесе наступний день. «Ворог, якого не видно — завжди найстрашніший.»

Джон витяг нового кинджала з піхв і став роздивлятися гру полум’я на лискучому чорному склі. Дерев’яне руків’я він приробив сам, ще й конопляну мотузку наплів, щоб краще трималося у руці. Вийшло неоковирно, та доволі надійно. Скорботний Ед стверджував, що від скляного ножа стільки ж користі, як від сосків на лицарському панцирі, та Джон мав сумніви. Драконоскло було гостріше за крицю, хоча й далеко крихкіше.

«Недарма ж усе це там сховали. Мала бути якась причина.»

Він також зробив кинджали для Грена і князя-воєводи, а ріг віддав Семові. Після ретельнішого огляду ріг виявився тріснутим, і Джон не зміг висурмити з нього бодай щось, навіть коли вичистив увесь бруд зсередини. До того ж край рогу був вищерблений, але Сем полюбляв старі речі, навіть ні до чого не придатні.

— Зроби з нього ріг для питва, — сказав йому Джон, — і як будеш перехиляти, згадуй наш розвідницький похід за Стіну, аж до Кулака Першолюдей.

Семові Джон подарував також вістря списа і десяток площиків для стріл, а решту роздав іншим друзям на щастя.

Старого Ведмедя кинджал потішив, та як помітив Джон, він все ж надавав перевагу сталевому ножеві при поясі. Мормонт нічого не міг сказати про те, хто сховав кобеняка чи що це мало означати. Може, Кворин знає. Піврукий заходив далі на дичацькі терени, ніж будь-хто з живих людей.

— Подаси сам, чи піти мені?

Джон вклав кинджала до піхов.

— Подам.

Він хотів почути, що кажуть в наметі.

Ед зрізав три товсті окрайці з черствої вівсяної паляниці, поклав їх на дерев’яну таріль, зверху вкрив смажениною і полив витопленим салом, а круто зварені яйця склав у окрему миску. Джон узяв миску в одну руку, таріль в другу і пропхався спиною до намету князя-воєводи.

Кворин сидів на підлозі, схрестивши ноги. Спину розвідник тримав прямо, як спис. Коли він говорив, світло свічок миготіло на твердих пласких щоках.

— …Торохкало, Плакун, усі до одного ватажки, великі й малі, — саме розповідав Кворин. — Ще з ними варги, мамути і стільки людей, скільки нам і не снилося. Принаймні, він так казав. Не ручуся, що то все правда. Міляк вважає, що дичак нам казки розповідав, аби довше прожити.

— Правда чи ні, а Стіну треба попередити, — мовив Старий Ведмідь, коли Джон поставив перед ним таріль. — І короля теж.

— Це котрого?

— Та всіх. Не дивлячись, законні вони чи зрадливі. Якщо хочуть правити на державі, хай докладуть рук до її захисту.

Піврукий вхопив яйце і розбив шкаралупу на краї миски.

— Може, хтось і докладе. Якщо схоче, — мовив він, поки чистив яйце. — Та багато від них чекати не слід. Найперша наша надія — Зимосіч. Старки мусять підняти північ для оборони.

— Авжеж.

Старий Ведмідь розгорнув мапу, насупився, відкинув убік, розгорнув іншу. Він міркував, де саме впаде удар — Джон ясно це бачив. Колись Варта тримала сімнадцять населених замків уздовж п’ятисот верст Стіни, але з занепадом братства їх кидали один за одним. Лише у трьох тепер стояли залоги, і Манс Розбишака знав про це незгірш від самої Варти.

— Сподіваймося, що пан Алісер Терен приведе нам з Король-Берега нових людей. Якщо поставити залогу в Сірому Сторожі з братчиків Тіньової Вежі, а в Довгому Кургані — зі Східної Варти…

— Сірий Сторож майже розвалився. Краще вже Кам’яні Двері, якщо знайдуться люди. Можливо, ще Крижаний Слід та Глиб-Озеро. І висилати чати Стіною між ними.

— Так, чати неодмінно. Двічі на день, якщо зможемо. Стіна сама по собі — грізна