Чвара королів - Джордж Мартін
— Лолиса сором’язлива і довірлива, — мовив Варис. — Вона повірить усьому, що їй скажуть. Відколи її цнота дісталася натовпові, вона боїться виходити з покоїв, тому Шая не траплятиметься нікому на очі… але перебуватиме досить близько на випадок, коли ви запрагнете її товариства.
— За Баштою Правиці спостерігають, ви знаєте незгірш мене. Серсея напевно зацікавиться, чого це покоївка Лолиси почала до мене вчащати.
— Можливо, мені вдасться привести чарівне дитя до ваших покоїв непоміченим. Заклад Чатаї — не єдиний будинок, де є приховані двері.
— Приховані двері? До моїх покоїв? — Тиріон радше обурився, ніж здивувався. Навіщо ж Маегор Лютий наказав стратити усіх будівників свого замку, якщо не для збереження його таємниць? — Та мабуть, куди нам без них. І де ж вони? У світлиці? У опочивальні?
— Друже мій, невже я мушу відкрити вам усі мої маленькі таємнички?
— Надалі вважайте їх нашими маленькими таємничками, Варисе. — Тиріон зиркнув угору на євнуха у смердючих блазенських лахах. — Якщо вже ви стали на мій бік…
— А ви ще сумніваєтеся?
— Та крийте боги. Я вірю вам сліпою вірою. — Гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць. — Навіть більше, ніж власним родичам. А тепер кажіть, як помер Корній Пенроз.
— Повідомляють, що викинувся з башти.
— Сам викинувся? Ніколи не повірю!
— Сторожа не бачила, щоб хтось входив до його покоїв. І згодом у них нікого не знайшли.
— Значить, убивця ввійшов раніше і сховався під ліжком, — припустив Тиріон, — або спустився з даху мотузкою. А може, вартові брешуть. Хто може знати, чи не вбили вони його самі?
— Ви, без сумніву, маєте рацію, ласкавий пане.
Проте лукавий голос припускав дещо інше.
— Але самі ви так не гадаєте? То як же усе сталося, прошу пана?
Довгу мить Варис не казав нічого. Чути було тільки рівний стукіт підків на бруківці. Нарешті євнух відкашлявся.
— Чи вірите ви, ласкавий пане, у старі сили?
— Тобто у чари? — перепитав Тиріон. — Кровознатство, пристріт, вовкулацтво — усяке таке?
Він пирхнув презирливо.
— То ви кажете мені, що пана Корнія зурочили аж до смерті?
— Пан Корній зухвало викликав князя Станіса на двобій, що мав статися того самого ранку, коли він помер. Я спитаю вас: хіба це діяння людини, що остаточно впала у відчай? А ще ж не слід забувати про таємниче і надзвичайно своєчасне вбивство князя Ренлі — просто перед тим, як його полки шикувалися, щоб стерти братове військо на порох.
Євнух трохи помовчав.
— Ви, пане мій, якось питали, як саме я був обрізаний у євнуха.
— Питав, пригадую, — відповів Тиріон. — А ви ще не хотіли казати.
— Не надто хочу й зараз, але… — Цього разу Варис мовчав довше, а коли нарешті заговорив, голос його дещо змінився. — Я був хлопчик-сирітка у навчанні при мандрівному гурті мартоплясів. Наш хазяїн володів малим пузатим кочем, яким ми плавали вгору і вниз вузьким морем. Показували вистави у всіх Вільних Містах, а інколи у Старограді та Король-Березі.
— Одного дня у Мирі до нашого гурту після вистави прийшов чоловік. Він дав за мене таку спокусливу ціну, що хазяїн не зміг відмовити. Я нажахався, бо чув, яким штибом деякі чоловіки вживають малих хлопчиків, і гадав, що мене спіткає те саме. Але насправді він потребував тільки моїх хлопчачих причиндалів. Чоловік той дав мені якийсь трунок і тим відняв змогу ворухнутися чи бодай сказати слово. Але відчуття мої він не притупив аніскільки. Довгим кривим ножем він підсік моє коріння та насіння, весь час наспівуючи і проказуючи щось химерне. Я дивився, як він палить мої чоловічі ознаки на жарівниці. Полум’я стало синім, і я почув голос, що відповів на виклик, хоча не зрозумів ані слова.
— Поки він зі мною вовтузився, мартопляси поїхали собі далі. Один раз мене використавши, чоловік більше не мав у мені потреби і відпустив. Коли я спитав, що мені тепер робити, він відповів: як хочеш, то здохни. А я на злість йому вирішив жити. Я жебрав, злодіював, продавав ті частини тіла, які в мене ще лишилися. Скоро я рахувався серед кращих злодіїв у Мирі, а коли трохи подорослішав, то дізнався, що зміст чужих паперів може бути ціннішим за вміст чужих гаманців.
— І все ж мені досі сниться та ніч, ласкавий пане. Я бачу вві сні не чаклуна, не його ніж і навіть не свою мужність, що скручується і тремтить від жару. Уві сні я чую голос із полум’я. Чи був то бог, гемон або якась штукарська витівка? Цього я не скажу, хоча на витівках знаюся. Напевне я відаю тільки, що чаклун покликав те створіння, і воно відповіло. З того дня я ненавиджу ворожбитство і усіх, хто в ньому кохається. Якщо князь Станіс саме з таких, то я бажаю йому смерті.
Коли Варис скінчив, вони обидва трохи часу їхали мовчки. Нарешті Тиріон мовив:
— Прикра й жорстока оповідь. Співчуваю.
Євнух зітхнув.
— Співчуваєте, але ж не вірите. Ні-ні, паночку ласкавий, не заперечуйте. Мені було боляче, розум затьмарював трунок, усе те було давно і далеко за морем. Напевне ж, той голос мені наснився. Я собі так казав уже разів з тисячу.
— Я вірю в сталеві мечі, золоті монети і людську кмітливість, — відповів Тиріон. — А ще вірю, що колись на світі були дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.
— Сподіваймося, щоб ви ніколи не побачили нічого гіршого, ласкавий пане.
— Дозвольте з вами погодитися, — усміхнувся Тиріон. — Що ж до смерті пана Корнія, то ми знаємо, що князь Станіс винайняв охочих жеглярів з Вільних Міст. А на додачу міг найняти і вмілого вбивцю.
— Надзвичайно вмілого убивцю.
— Такі є на світі. Колись я мріяв собі: одного дня так забагатію, що зможу надіслати Безликого по свою милу сестру.
— Хай там як помер пан Корній, — відповів Варис, — але він мертвий, замок здався, і Станіс тепер вільний рушати на нас.
— Чи
