Чвара королів - Джордж Мартін
— Правильно вважає.
Вона навіть не могла стверджувати, що Робб неправий. Адже Ар’я та Санса — діти, а Крулеріз — один з найлютіших їхніх ворогів. Надто вже нерівний вийшов би обмін.
— Ви бачили моїх дівчаток? Чи добре з ними поводяться?
Пан Клеос завагався.
— Я… так, начебто вони…
«Шукає, що б такого збрехати» — зрозуміла Кетлін, — «але після вина погано тямить себе».
— Пане Клеосе, — холодно мовила вона, — відколи ваші люди вчинили підступне свавілля, ви втратили право на захист мирного прапору. Збрешете мені — висітимете на мурі поряд з ними. Вірте мені, так і буде. Питаю ще раз: чи бачили ви моїх доньок?
Чоло Фрея вкрилося потом.
— Я бачив при дворі Сансу. Того самого дня, коли Тиріон ставив свої умови. Вона була дуже гарна, ласкава пані. Може, трошки бліда. Дещо змарніла з лиця.
«Сансу, але не Ар’ю.» Це могло означати що завгодно. Ар’ю завжди було важче приборкати. Може, Серсея не хотіла, щоб вона перед усім двором щось сказала або вчинила. Може, її прибрали геть з очей і зачинили у келії. «Або убили.» Останню думку Кетлін миттю відмела якнайдалі.
— Свої умови, кажете… але ж намісниця на державі — королева Серсея.
— Тиріон говорив за себе і за неї. Королеви там не було. Казали, вона того дня нездужала.
— Як цікаво.
Кетлін полинула думками до жахливого переходу крізь Місячні гори, де Тиріон Ланістер якимось чином зманив чорнявого сердюка з її служби до своєї. «Занадто вже хитромудрий той карлик.» Вона не могла уявити собі, як він вцілів на високому гостинці після того, як Ліза випхала його з Долини. Але не дивувалася. «Принаймні, в убивстві Неда він не брав участі. Ще й став на мій захист, коли на нас напали гірські племена. Якби ж я могла довіритися його слову…»
Вона розтулила долоні й поглянула на рубці поперек пальців. «Сліди від його кинджала» — нагадала вона собі. — «Його кинджала в руці убивці, надісланого по Бранове життя.» Карлик, певна річ, усе заперечував. Навіть коли Ліза зачинила його у небесній келії та погрожувала Місячними дверима, він усе одно заперечував.
— Він брехав, — мовила вона, раптом підводячись. — Ланістери брешуть усі до одного, а карлик гірше за всіх. Убивця був озброєний його власним ножем.
Пан Клеос вирячив очі.
— Я не знаю ні про який…
— Так, ви нічого не знаєте, — погодилася вона, хутко виходячи з келії. Брієнна рушила слідом без жодного слова.
«Їй простіше» — подумала Кетлін трохи заздрісно. — «Вона в таких речах думає майже як чоловік. А чоловіки на все мають одну відповідь — вхопитися за руків’я найближчого меча. Але шлях жінки та матері пролягає твердим камінням, де стежку інколи годі й побачити.»
Кетлін повечеряла у великій трапезній палаті разом з залогою замку, щоб якось підбадьорити людей. Римунд Римоспівець супроводжував усі страви піснями, позбавивши її потреби щось казати. Останньою була дума про перемогу Робба при Волоброді.
Зірки блищали проти ночі,
Мовби вовків зловісні очі,
І пісня вовчого виття
Пила із ворогів життя.
Між окремими віршами думи Римунд відкидав голову назад і вив, як вовк. До кінця пісні йому підвивала вже половина присутніх, ба навіть Десмонд Грел, що був добряче напідпитку. Голоси дзвеніли, відбиваючись від крокв та бантин стелі.
«Хай співають, аби пісня додавала їм мужності» — подумала Кетлін, граючись срібним келихом.
— У Надвечір’ї, як я була дівчинкою, завжди жив співець, — тихо мовила Брієнна. — Я всі пісні знала напам’ять.
— Моя Санса теж. Хоча довгу путь до Зимосічі долало небагацько співців.
«Я їй казала, що при дворі короля співців буде безліч. Казала, що вона слухатиме всякої музики, що батько знайде їй вчителя, щоб навчав високої арфи. Пробачайте мені, боги, якщо буде на те ваша ласка…»
Брієнна відповіла:
— Пам’ятаю одну жінку… здалеку, звідкілясь з-за вузького моря. Не скажу навіть, якою мовою вона співала, та голос мала такий само чарівний, як і обличчя. Очі в неї були кольору сливи, а стан такий тонкий, що батько міг охопити його долонями. А долоні в нього майже такі великі, як мої.
Вона стиснула довгі міцні пальці у кулака, мовби ховаючи їх від очей.
— Ви співали для вашого батька? — спитала Кетлін.
Брієнна захитала головою, втупившись у полумисок, наче намагалася знайти якусь відповідь у юшці.
— А для князя Ренлі?
Дівчина зашарілася.
— Ні, я ніколи… його блазень полюбляв лихі жарти, а я…
— То заспівали б колись для мене.
— Я… прошу пані… я не маю хисту. — Брієнна відштовхнулася від столу. — Благаю вибачити, мосьпані. Чи не дасте дозволу піти?
Кетлін кивнула. Висока незугарна дівчина вийшла з палати довгими кроками, майже непомічена серед гармидеру. «Хай бережуть її боги» — подумала Кетлін, мляво повертаючись до вечері.
Провіщений Брієнною тяжкий удар кулака впав за три дні по тому. А почули вони про нього ще за п’ять. Кетлін сиділа коло батька, коли від Едмура примчав гонець. Обладунок його був побитий, чоботи вкриті грязюкою, а у вапенроку виднілася рвана дірка. Проте коли він став перед нею на коліно, обличчя його сяяло так, що стало зрозуміло: новини посланець привіз добрі.
— Перемога, мосьпані!
Гонець віддав їй листа від Едмура. Її рука тремтіла, коли ламала печатку.
Брат писав, що князь Тайвин намагався перетнути річку силою через десяток різних бродів. Але кожна спроба зустріла рішучу відсіч. Князь Листобрід потонув у розпалі бою, лицар з Кракеголів на прізвисько Дужий Вепр потрапив у полон, пана Аддама Марбранда тричі змушували відступити… але найзапекліша битва сталася коло Камінного Млина, де напад очолював пан Грегор Клеган. Той втратив стільки вояків, що їхні мертві коні трохи не загатили річковий потік. Зрештою Гора зі жменею найвідчайдушніших посіпак дістався західного берега, та Едмур кинув на них сторожову панцирну корогву. Нападники розсіялися і втекли назад побиті та скривавлені. Пан Грегор втратив коня і ледве перешкандибав Червонозуб під дощем стріл та каміння, спливаючи кров’ю з десятку ран.
«Вони не перетнуть нашої річки, Кет» — нашкрябав у листі Едмур. — «Князь Тайвин рушив на південний схід. Можливо, вдає відступ, а може, справді тікає. То вже не важить. Їм не перетнути річку.»
Пан Десмонд Грел аж сяяв очима.
— От якби ж я мав честь стояти поруч із ним!
