Третя крапля магії - Лариса Лешкевич

– Ти не забереш мене до Лянсіди? – примружилась Іві.

– Ти цього бажаєш?

– А ти?

– Я не знаю…

– Але ж ти обіцяв!

– Обіцяв! Тому я тут, поряд з тобою. 

– Але проти своєї волі?

– Мені це весілля не потрібне! – прямо відповів Теумар.

Голос його був крижаний. Зазвичай, навіть після недовгої розлуки, він накидався на неї з жаркими поцілунками, а тепер відступив  і намагався зовсім не дивитися в її обличчя.

Іві глибоко зітхнула. Вона розуміла, що це означає і була готова до того, що Теумар повернеться не до неї,  не заради неї. Не дарма ж вона думала останні дні про своє майбутнє. Боязка надія, що Теумар, повернувшись, не охолоне, розсипалася порохом. Чоловік, що стояв навпроти, більше їй не належав: ні душею, ні навіть тілом.

–  Перш ніж щось сказати, вислухай мене! – промовила Іві.

– Слухаю! – Теумар нахилив голову до плеча. 

Іві квапливо забігала по кімнаті, у хвилюванні притискаючи руки до грудей, потім глянула на браслет, що знову красувався на її тонкому зап'ясті і сказала:

– В останню нашу зустріч я дала тобі випити вина на дорогу… Так от,  у тому вині було чарівне зілля! Дуже сильне зілля! – єдиним духом випалила Іві.

Теумар усміхнувся. Перед тим, як їхати в Етеляну, він випив інше зілля, приготовлене Уккою, від неї і дізнався: передчуття його не обманювали. Не володій він чаклунською силою, будь  він звичайною людиною,  чари безповоротно отруїли б його кров, пристрасть до Іві перетворилася б на смертельну одержимість.

Той, хто приготував зілля, чудово відчував усю силу застосовуваних чарів, але, ймовірно, не розумів, наскільки велика шкода, яку вони завдають своїй жертві.

– Добре, що ти сказала правду! Втім, ти завжди була чесна зі мною.

– То ти знав? – гірко посміхнулася Іві.

–  Здогадувався... Я почав бачити тебе у всьому, навіть коли не думав про тебе. Насправді, це було жахливо. А сьогодні напевно дізнався, що ти вдалася до обману. Але я зрозумів, чому ти так вчинила, тож не засуджую…

– Теумаре, послухай…

– Я теж завжди намагався бути чесним! Ти від початку знала, – я не бажаю обтяжувати себе сімейним життям, і погодилася з цим.

–  А зараз? 

– Тепер, я питаю тебе, чи ти справді прагнеш вийти заміж за того, хто вже дав тобі, все, що міг і не дасть більшого? Подумай про це!

– Вже думала! Я мало не впала в обійми Сайма, і не встань між нами Мер'ята, то трапилося б те, що трапилося… Виходить, якщо я так легко схилилася до іншого чоловіка, то й ти перестав бути для мене найважливішим! – вигукнула Іві, сподіваючись, що Теумару хоча б на мить стане боляче від її слів.

–  Це Нія приготувала любовне зілля? – запитав Теумар.

– Вона! Не знаю, звідки вона взяла рецепт!

– Залишки стародавньої магії все ще блукають Землею Процвітання, – знизав плечима Теумар. 

– Отже, ти кидаєш мене?  

– Я дам тобі все, що забажаєш. Золото, коштовності, тільки не вимагай від мене того, що я не можу тобі дати!

– Ти завжди відкуповувався від мене, заміняв увагу та ніжність дорогими подарунками! – гірко вигукнула Іві. –  Ти ніколи не любив мене так, як я хотіла!

– То може, ти хотіла занадто багато?

– Розумію! Нас нічого не поєднує! Ти не добивався моєї любові, адже це я сама прийшла до тебе одного разу вночі!

– Це розмова нікуди не приведе, Іві…

– Ти збираєшся одружитися з Айною?

Теумар завмер, серце його затремтіло в грудях, але він нічим не видав урагану почуттів, що захлеснув його. 

– Айна заручена. Має нареченого.

– Звісно! Лемі! До речі, я бачила його тут, у домі!

– Ну от, мабуть, вони разом… Пробач, Іві, я дуже втомився. Ще сьогодні вранці я думав, що моє життя закінчене… Ми поговоримо опісля.

– Але ж ти обіцяв! – Іві востаннє наважилася звернутися до його честі, хоча розуміла:  в обставинах, що склалися – це марно.

– Пригадай-но  краще ту розмову! Я обіцяв повернутися за тобою, забрати тебе в Лянсіду і поговорити з батьком. Клятви одружуватися я не давав! – відповів Теумар з крижаною усмішкою.

– Але це малося на увазі! – вигукнула Іві. 

Теумар не хотів сперечатись, тому розвернувся і вийшов, не прощаючись. Він не знав, як полегшити біль колись близької йому жінки, яка раптом стала чужою, далекою і зовсім нецікавою.

Іві з такою силою зачинили за ним двері, що будинок здригнувся.

Теумар притулився спиною до стіни в коридорі і заплющив очі. Він не хотів йти з цього будинку, у якому  десь, у якійсь із кімнат билося таке дороге йому серце.

– Теумар?

Він повільно розліпив повіки. Поруч із ним стояла незнайома вродлива жінка і привітно посміхалася.