Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

На шляху часто відкривалися зяючі щілини і глибокі провалля, поряд з якими здіймалися вгору кам'яні стіни, ніби застиглі в спробі відмежуватися від собі подібних. Люди йшли по краю прірви, а знизу, як шпилі, здіймалися гострі скелі. Від їх виду починала крутитися голова. Час від часу попадалися ділянки, де Дженнсен і Себастяну доводилося стрибати через глибокі тріщини. При вигляді місць, по яких їм належало пройти, завмирало серце.

Сестра Мердінта стояла на вершині чергового гребеня і дивилася на парочку з мовчазним невдоволенням, недвозначно написаним на її безжальному лиці. Довгі тіні, що падають на пустелю, надавали місцю дивний колорит. Призахідне сонце освітлювало суворий пейзаж і лише підкреслювало, наскільки безплідна земля лежить перед ними.

Подорожні пробиралися між похмурих кам'яних колон, що стояли подібні до великих стовбурів мертвих дерев, які скинули не тільки листя, але і гілки. Себастян поклав руку на спину Дженнсен, допомагаючи їй скоріше вибратися на рівну площадку.

Навіть після того як вони розлучилися з торговцями, Дженнсен відчувала: щось тут не так. Але Себастян весь час підганяв її, і дівчина ніяк не могла зібратися з думками і зрозуміти, що ж її непокоїть. Сестра Мердінта, насупившись, чекала їх.

Дженнсен звично переконалася, що ніж на місці. Іноді вона просто торкалася пальцями срібного руків'я. Але зараз витягла його з піхов, переконалася, що лезо виблискує, і повернула на місце, із задоволенням почувши металеве клацання.

Перший раз дівчина побачила цей ніж, коли знайшла мертвого д'харіанського солдата. Тоді вона вирішила, що це чудова зброя. Дженнсен і зараз так думала. Але, вперше розгледівши вензель «Р», вона злякалася, і на те були причини. Тепер же дотик до різьбленого руків'я надавав їй впевненості, вселяв надію. Після довгих зусиль їй вдасться дістатися до мети. Наближався день, коли вона нарешті виконає те, що ще в ту, першу, ніч запропонував їй Себастян. Вона збиралася використати предмет, що має безпосереднє відношення до ворога, щоб завдати удару у відповідь.

Себастян був з нею протягом усього важкого шляху. Дженнсен ніколи не забути, яку сміливість він проявив у першу ніч, як він бився, забувши про лихоманку. Але більш страшним, ніж напад лихоманки, був удар, якого йому завдала чаклунка Еді. Тоді він ледве залишився живий. Дженнсен була вдячна долі за те, що він повернувся до життя, що з ним все в порядку. Він збереже своє життя, навіть якщо йому доведеться жити без неї, Дженнсен.

— Себастян, — сказала вона, несподівано зрозумівши, що до цих пір не попрощалася з ним. Їй зовсім не хотілося заводити такі розмови у присутності сестри Мердінти. Вона зупинилася, повернулася до нього, відсунувши з особи темну маску. — Себастян, я хочу подякувати тобі за все, що ти зробив для мене.

Він розсміявся, не знімаючи з лиця чорного покривала:

— Джен, схоже, ти зібралася помирати.

Як же сказати йому про те, що на душі?..

— Нам невідомо, що станеться.

— Не турбуйся, все буде добре, — послідувала весела відповідь. — Сестри своїм чаклунством допомогли тобі і вилікували мене. Тут з тобою буде сестра Мердінта. І я теж буду з тобою. І ти врешті-решт помстишся за смерть матері.

Він не знав, яку ціну запросили сестри за допомогу та можливість помсти. Дженнсен не знайшла в собі сил розповісти йому. Але можна ж сказати хоч щось!

— Себастян, якщо зі мною щось трапиться…

— Джен, мені не подобаються такі розмови! — Себастян взяв її за руки, вдивляючись в очі. Несподівано він спохмурнів. — Джен, не говори нічого подібного. Я не винесу життя без тебе. Я люблю тебе. Тільки тебе. Ти навіть уявити не можеш, що значиш для мене, як змінилося моє життя. А я уявити не міг, наскільки воно може змінитися на краще. Не хочу жити без тебе. З тих пір, як ми зустрілися, мій світ став іншим. Я безнадійно закоханий в тебе. Будь ласка, не змушуй мене мучитися від думки, що я можу тебе втратити.

Дженнсен дивилася в блакитні очі. Кажуть, у її батька-злочинця були такі ж. Неможливо було пояснити словами її почуття. Вона повинна піти з життя і залишити Себастяна на самоті. Дівчина просто опустила голову і знову закутала обличчя чорним шарфом.

— Поквапся, сестра Мердінта в нетерпінні, — вимовила вона.

Сестра хмуро дивилася на Дженнсен з-під своєї темної маски. Вона як і раніше стояла під поривами вітру і чекала подорожніх на вершині скелі. Дівчина бачила: стежка позаду сестри круто йде вниз, ховаючись серед тіней, прямо до Стовпів Творіння. Наблизившись, Дженнсен зрозуміла, що сестра Мердінта зовсім не хмуриться на неї, а дивиться кудись у далечінь, за їхні спини.

І тільки забравшись на скелю, де жаркий вітер грав статями чорного одягу, подорожні розібрали, куди Мердінта так пильно дивиться. Стоячи на скелі, ніби призначеній для спостереження за околицями, Дженнсен зазначила, що вони досягли вершини, що розділяє стежку на дві частини. Далі дорога йшла різко вниз, перевалюючись на іншу сторону хребта, і спускалася в долину. З цієї точки було видно весь пройдений шлях: широкі розпадини і скелясті гребені, і навіть невелика група приземкуватих будиночків торгової станції, які виглядали з такої відстані зовсім крихітними.

Вершник, на всьому скаку поганяючи коня, прямував тепер від станції прямо до слідів, ведучих в долину. Загін з тисячі воїнів розташувався вузькою лінією неподалік від початку стежки, чекаючи його. Кінь під вершником піднімав хмару пилу.

Змилена тварина бігла з усіх сил, але у неї явно був нерівний крок. Не встиг вершник порівнятися з загоном, як передня нога коня підвернулася, і бідну тварина стрімголов покотилося по кам'янистій землі, вже мертва від виснаження.

Вершник благополучно зіскочив з упалої тварини і, не гаючи часу, продовжив свій шлях пішки. Він був одягнений в темний одяг, проте його наряд відрізнявся від одягу торговців — з плечей спадав шитий золотом плащ. Та й зростом він був значно вищий.

Як тільки незнайомець попрямував до стежки, командир загону наказав йому зупинитися. Подорожній,