Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

З іншого боку будинку голосно і схвильовано загомоніли його товариші. Дженнсен заглянула за ріг і побачила, що вони махають руками кудись у далечінь.

— Чого вони зашуміли? — Поцікавився Себастян, виходячи на вулицю разом з головним торговцем.

— Схоже, хтось наближається, — відповів той.

— І хто б це міг бути? — Пошепки запитала Дженнсен, коли Себастян підійшов до неї.

— Не знаю, можливо, який-небудь їх приятель під'їжджає.

Головний торговець припустив було в сторону своїх товаришів, що юрбою стояли в тіні за сусіднім будинком, але Себастян дав йому знак затриматися і, повернувшись до приміщення, взяв зі столу забутий Дженнсен чорний згорток і прихопив з полиці ще один.

— У цьому вбранні буде легше наздоганяти сестру Мердінту, — вимовив він, спостерігаючи за жінкою, крокуючою по слідах, що вилися серед дюн і барханів. — Сестра захистить тебе від магії Річарда Рала і допоможе, якщо буде потрібно.

Дженнсен хотіла сказати, що їй не потрібен захист з боку Мердінти, що магія лорда Рала не може заподіяти їй шкоди, але зараз не було часу вступати в суперечки або намагатися щось пояснити. Так виходило, що часу на це ніколи не було. Втім, адже не так важливо, що думав Себастян про те, яким чином вона зуміє підібратися до Річарда Рала. Мало значення лише те, що здійснить вона…

Вони стояли пліч-о-пліч під палючими променями сонця, спостерігаючи за крихітною крапкою, яка повзла через нескінченну пустелю. У все спопеляючій спеці пустеля удалечині нагадувала покриту брижами поверхню озера. За самотнім вершником пливла хмарка пилу. Супроводжуючі Дженнсен і Себастяна воїни заходилися перевіряти зброю.

— Один з ваших людей? — Запитав Себастян головного торгівця.

— Ця земля іноді грається з вашими очима. Людина ще далеко. Це через спеку здається, що вона близько. Через деякий час можна буде сказати, хто це. — Торговець повернувся до Дженнсен, жваво жестикулюючи. — Одягніться, як ми, інакше вас спалить сонце.

Щоб не сперечатися, дівчина обернула навколо плечей тонку, схожу на плащ накидку, обмотала широким шарфом голову — як у торговців, — сховавши під нього ніс і рот. І відразу ж з подивом відчула, наскільки темний одяг зменшував палючий жар. Настало таке полегшення, ніби вона стояла в тіні.

Головний торговець посміхався, стежачи за виразом її обличчя.

— Правда, добре? — Запитав він з-під своєї чорної маски.

— Так, дякую, — сказала Дженнсен. — Але ми повинні заплатити за речі, які ви нам дали.

— А ви вже заплатили! — Очі торговця випромінювали світло. Він повернувся до Себастяна, який все ще намагався обернути шарф навколо голови. — Я розповів вам усе, що знав. Ми ідемо.

І перш ніж Себастян встиг відповісти, головний торговець вже мчав по пересохлій землі до темної групі очікуючих його людей і мулів. Торговці рушили геть, слідом за ватажком потягнулися і мули. Подалі від солдатів…

Вони рушили на південь, у напрямку, протилежному від вершника, який наближався.

— Можливо, це один з них, — повторив Себастян. — Але тоді навіщо вони їдуть геть?

Він неприязно подивився на вузьку стежину слідів зниклої за барханом Мердінти і дав сигнал вершникам з групи супроводу.

— Далі ми відправимося одні, — сказав він офіцеру, що під'їхав, вказуючи на долину, в якій стояли Стовпи Творіння. — Чекайте, поки не повернемося.

Офіцер, командувач загоном, поклав руку на луку сідла.

— Що робити з ним? — Він смикнув підборіддям у бік вершника, від чого його брудні довгі патли розметалося по плечах.

Себастян повернувся і подивився на невідомого вершника:

— Якщо виявиться підозрілим, убийте! У нас занадто важлива справа, щоб ризикувати.

Офіцер згідно кивнув. Дженнсен за виразом очей і похмурою усмішкою зрозуміла, що загін повністю згоден з наказом.

— Ходімо, — сказав їй Себастян. — Я хочу наздогнати сестру Мердінту, поки вона не занадто віддалилася.

— Мені лорд Рал потрібен більше, ніж сестрі Мердінті, — відповіла Дженнсен.

Спека спопеляла голу пустелю. Подорож походила на спуск в повітродувну грубку. Кожен вдих наповнював легені розпеченим повітрям. Дженнсен здавалося, що вона підсмажується зсередини.

У деяких місцях, де стежка перетинала скелі, вона зникала, в інших була чітко видна на м'якому піску. Іноді сліди йшли по сусідству зі звіриними стежками, які були набагато ширше, і розрізняти їх було неважко. В інших випадках сліди приводили подорожніх до осипів щебеню, під якими була похована стежка, без жодної надії виявити її продовження. Але Дженнсен чудово зналася на слідах і запросто могла відрізнити свіжий слід від старого.

Незважаючи на те, що не було способу зменшити жару, накидка, подарована торговцями, допомагала хоча б легше її переносити. Чорна накидка зменшувала яскравість світла, знімала різь в очах — дивитися було значно легше — і прикривала лице. Від чорного не ставало жаркіше, як Дженнсен думала спочатку. Тонка тканина оберігала руки і шию від палючих променів сонця і якимось чином рятувала від спеки.

Дженнсен і Себастян, слідуючи ланцюжку слідів, все далі і далі спускалися в долину, але дуже скоро стежка повернула вгору, перевалила через скелястий гребінь гори і знову спустилася в долину. Кам'яниста земля була дуже нерівна, і спускатися по ній виявилося досить важко. А спустившись, довелося знову підніматися. А потім знову спускатися. І знову брести в гору. М'язи ніг вже нили від напруги, а стежка немов на гойдалках качала: вгору-вниз, вгору-вниз…

Дженнсен згадала слова Себастяна про те, що мало хто ризикує спускатися в долину, в якій стоять Стовпи Творіння. Тепер вона на власні очі переконалася в істинності цих слів. Стежка, по якій вони йшли, явно не страждала від великого навантаження, принаймні, на цій ділянці. Дівчина згадала й інше: можливо, комусь і вдалося дістатися до центру долини, але ніхто звідти не повертався і про