Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

– Але як?   

– Проклятий з'явився на допомогу дракону, якого брати смертельно поранили на скелі... Поділився з ним силою, тому й ослаб. Але нам пощастило... Він навіть чинити опір не став...

– Нелемотуллаф теж тут, у підземеллі? – заволала  Веда страшним голосом.

– Ні. З драконами нам ділити нічого.  До того ж він ледь не загинув, рятуючи тебе. Його ми відпустили з миром...

– Я повинна бачити Х'ярго! – Веда обхопила себе руками за плечі, намагаючись вгамувати нервове тремтіння. –  Де це підземелля?

–  Але, Ведалея...

– Називай мене Веда, так мені звичніше. І я не прошу, Евлур, – очі її виблискували гнівом і відчаєм, – я вимагаю!

Він слухняно схилив перед нею голову.

Йдучи за Евлуром по вузьких проходах і широких коридорах, спускаючись униз на хмарах, дивлячись на величні статуї та склепінчасті стелі й стіни, що виблискували дорогоцінним камінням, Веда дедалі більше дізнавалася про світ, який її оточував; його енергія повільно, але незнищенно проникала в кожну краплю її крові, в кожну пору її тіла, зігріваючи  та  заспокоюючи.

Підземелля ніким не охоронялося. Веда відчула на вході важкі вібрації і зрозуміла, що стража  й не потрібна. Вхід був надійно замкнений магією, потік якої ледь не збив її з ніг.

У повітрі погойдувався чорний, густий туман, у ньому проблискували сині електричні розряди: немов грозові хмари спустилися з неба і знайшли собі новий притулок у підземеллях гірського замку.

– Тут, –сказав Евлур, відчиняючи масивні двері.

Кам'яний склеп, низький, тісний, сирий. Клітка з товстими частими прутами, а в ній Х'ярго, прикутий до стіни: очі заплющені, обличчя мертве, кольору попелу. Товсті ланцюги безжально впивалися в його шию і груди, міцно обвивали руки і ноги.

Веда згадала його сплячим в Араоші, але навіть тоді він не мав такого моторошного й безпорадного вигляду. Їй стало недобре.

– Х’ярго! – покликала вона.

Вампір повільно розплющив очі, і губи його сіпнулися в подобу посмішки.

– Здрастуй, Ведо. Радий, що ти повернулася додому.

Голос звучав хрипко, натужно, йому важко було говорити через ланцюги, що врізалися в горло.

– Це безглуздо. Не думаю, що він чимось може загрожувати мені або вам! Я хочу, щоб його звільнили!  – крикнула вона з надривом.

– Неможливо, сестро…– тихо, але твердо промовив Евлур. – Він ворог усього нашого племені. Зараз ти ще перебуваєш під дією людських почуттів і не можеш мислити, як королева. Ти визначиш його долю в ніч сонцестояння, коли здобудеш повну силу, пам'ять і владу.

Веда повільно, глибоко зітхнула кілька разів.

– Тоді залиш нас удвох!  

–  Це неможливо...

–  Якщо я королева, ти зобов'язаний підкоритися!

Евлур на мить задумався, потім сказав:

– Кілька хвилин. Чекатиму на тебе зовні, – і відступив зі склепу.

Двері зачинилися. 

Веда підбігла до клітки, схопилася за прути решітки, почала трясти їх, немов бажаючи зламати.

– Ні, не можу! –  схлипувала вона.  – Ти, звичайно, підлий зрадник, але я не можу бачити тебе в такому стані.

– Розумію. Ти ніколи не пробачиш мені за те, що трапилося сімсот років тому... – втомлено промовив Х'ярго.

–  Та чорт із ним, з тим, що сталося!  Я так довіряла тобі, а  ти  віддав мене тому маніяку з помаранчевими очима.

– Не зовсім розумію, про що йдеться... – Хьярго спробував поворухнутися і послабити натиск ланцюгів, але вони лише сильніше впилися в його тіло. Він мимоволі застогнав від болю й миттєво прикусив губи.

 – Стій спокійно, не ворушись!  – з гіркотою заговорила Веда. – Я ж бачила тебе! Щоправда, якось нечітко, в тумані. Ти прийшов уночі й сказав, що краще мені покинути Рандагайл і піти на перехрестя, щоб вибрати новий шлях... або повернутися в Араош! 

– То був не я.

– Не ти? 

– Мабуть, тобі показали те, що ти хотіла побачити... Але мені приємно, що ти в глибині свідомості, ти думала про мене!

– Це Гаял! – з люттю вимовила Веда, пропустивши повз вуха  його слова,  – Запевняв, що ти послав його за мною.

– Гаял? –  задумливо  промовив  Х’ярго, – Значит на Араош опустилася біда, раз вампіри пішли один проти одного. 

– Ріас допоміг мені вирватися звідти...

Веда притулилася обличчям до крижаних прутів решітки.

– Отже, ти любив  мене? Любиш?...

– Любив  і люблю...

– Я визволю тебе, клянуся! Це маячня якась! Та хай йому грець, що там сімсот років назад сталося! Я  все згадала, але не відчула ні люті, ні гніву, нічого такого, а вони кажуть, що я повинна  тебе ненавидіти, –  несамовито зашепотіла Веда, озираючись на двері.

– Не бійся. Вони не стануть підслуховувати... Але незабаром ти й сама зрозумієш, що це означає – бути королевою Ісвельлана. Сила змінить багато чого в твоїх думках і почуттях, – відповів Х'ярго і заплющив очі, і зціпив зуби, щоб не дати муці болю спотворити його риси.