Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— …а їхні імена не мають такої ж ваги, — закінчила вона й ще раз знизала плечима, показуючи, що все розуміє. — Півбуханця — це краще, ніж жодного, а я вже стомилася не мати жодного буханця. — Вона зітхнула. — Я дуже старалася його привабити. Але він такий хитрий… Ми ні разу не зустрілися в одному місці двічі й жодного разу не зустрілися на людях. Часом він призначає зустріч і не приходить на неї. Таке в моєму житті, звісно, вже бувало не раз…

Денна заточилася: під її ногою ворухнувся камінь. Я підхопив її, а вона схопилася за мою руку й плече, поки не впала. Ми на мить притиснулись одне до одного, і я, поки вона відновлювала рівновагу, гостро усвідомив близькість її тіла.

Я допоміг їй стати як слід, і ми відійшли одне від одного. Але зіп’явшись на ноги, вона так остаточно й не прибрала долоні з моєї руки. Я став рухатися повільно, наче мені на руку сіла дика пташка, а я відчайдушно намагався її не сполохати.

Я замислився, чи не обняти її однією рукою — почасти щоб підтримати, а почасти з інших, більш очевидних причин. Від цієї ідеї я швидко відмовився. Я й досі пам’ятав, з яким виразом обличчя вона розповідала, як констебль торкнувся її ноги. Що мені робити, якщо на мене вона відреагує так само?

Чоловіки просто юрмилися довкола Денни, і я знав з наших розмов, наскільки вони її втомлювали. Мені була нестерпною думка про те, що я можу припуститися тих самих помилок, що й вони, бо просто не вмію поводитися пристойніше. Краще вже не ризикувати її образити, а бути обережним. Як я вже казав, між безстрашністю та сміливістю є величезна різниця.

Ми все йшли стежкою, яка тим часом повернула назад, ведучи ще вище схилом пагорба. Довкола було майже тихо — лише вітер шурхотів у високій траві.

— То він потайний? — обережно поцікавився я, побоюючись, що скоро це мовчання стане неприємним.

— «Потайний» — це ще дуже м’яко сказано, — відповіла Денна, закотивши очі. — Якось одна жінка запропонувала мені грошей за відомості про нього. Я прикинулася тупою, а згодом, коли я розповіла йому про це, він сказав, що так він перевірив, наскільки мені можна довіряти. Іншим разом мені хтось погрожував. Гадаю, що це теж було перевіркою.

Цей хлопака видався мені доволі лиховісним — мабуть, він тікав від закону або переховувався від рідних. Я вже зібрався це сказати, але побачив, що Денна стривожено на мене дивиться. Вона боялася — боялася, що я погано про неї подумаю через те, що вона потурає примхам якогось панка-параноїка.

Мені згадалася розмова з Деохом про те, що, хоч якою важкою була моя доля, її доля була, безсумнівно, важчою. Що б я витерпів, якби міг здобути покровительство могутнього шляхтича? На що б я пішов, щоб знайти людину, яка дасть мені грошей на струни для лютні, забезпечуватиме мене одягом і харчами та захищатиме від таких злючих малих падлюк, як Емброуз?

Я притримав при собі те, що казав раніше, і з розумінням їй усміхнувся.

— Дуже сподіваюся, що він має вдосталь грошей, щоб компенсувати твої клопоти, — сказав я. — Цілі торби грошей. Горщики.

У неї вигнувся один кутик рота, і я відчув, як її тіло розслабилося: вона була рада, що я її не засуджую.

— Ну, це б багато про що говорило, чи не так? — її очі повеселішали, говорячи «так».

— Я тут саме через нього, — продовжила вона. — Він сказав мені прибути на це весілля. Воно значно більш сільське, ніж я сподівалася, проте… — Вона ще раз знизала плечима, мовчки зауваживши, що бажання шляхти незбагненні. — Я очікувала, що там буде мій майбутній покровитель… — Вона зупинилася й розсміялася. — Це хоч трохи зрозуміло?

— Просто вигадай йому якесь ім’я, — запропонував я.

— А ти обери його, — сказала вона. — Хіба тобі в Університеті не розповідають про імена?

— Аннабель, — запропонував я.

— Я не буду, — відказала вона, сміючись, — називати свого потенційного покровителя Аннабель.

— Герцог Товстосумський.

— А тепер ти просто поводишся як фіґляр. Спробуй ще.

— Просто скажи мені, коли я вигадаю таке, що тобі сподобається… Федерік Фіґляр. Франк. Феран. Форуе. Фордейл…

Вона захитала головою у відповідь, а тим часом ми видерлися на гребінь пагорба. Коли ми нарешті дісталися вершини, нас обвіяв різкий вітер. Денна схопилася за мою руку, щоб не впасти, а я прикрив долонею очі від пилу та листя. Вітер задув мені просто до рота листок, і я, здивовано кашлянувши, захлинувся й почав плюватися.

Денні це здалося особливо кумедним.

— Гаразд, — погодився я, виловивши листок з рота. Він був жовтий і формою нагадував наконечник списа. — Вітер вирішив за нас. Пан Ясен.

— Ти впевнений, що не пан Ільма? — запитала вона, роздивляючись листок. — Це часта помилка.

— На смак нагадує ясен, — сказав я. — До того ж ільма жіночого роду.

Вона серйозно кивнула, хоч очі в неї й були веселі.

— То нехай буде Ясен.

Коли ми вибралися з дерев і пройшли вершиною пагорба, вітер різко повіяв знову, ще раз обсипавши нас сміттям, а тоді вщух. Денна відступила від мене на крок, бурмочучи й тручи собі очі. Те місце в мене на руці, де лежала її долоня, раптом сильно захололо.

— Чорні руки, — пробурчала вона, розтираючи собі обличчя. — Мені полова в очі потрапила.

— Не полова, — відповів я, дивлячись за вершину пагорба. Менш ніж за п’ятдесят футів від нас стояла купка обгорілих будівель, яка, певно, колись була фермою Мотенів. — Попіл. Це ж ясно.

Я відвів Денну до гайочка, де можна було сховатися від вітру й не було видно ферми. Я віддав їй свою пляшку з водою, і ми сіли на впале дерево й відпочили, поки вона промивала собі очі.

— Знаєш, — невпевнено промовив я, — тобі не треба туди йти. Я міг би пошукати твої речі, якби ти сказала мені, де їх залишила.

Вона трохи примружила очі.

— Не знаю, що це зараз було — чуйність чи поблажливість…

— Я не знаю, що ти побачила минулої ночі. Тому я не знаю, наскільки делікатним маю бути.

— Загалом я не потребую особливої делікатності, — коротко відповіла вона. — Я ж не соромлива маргаритка.

— Маргаритки не соромляться.

Денна поглянула на мене, кліпаючи червоними очима.

— Ти, певно, маєш на увазі вираз «ніжна фіалка» або «соромлива дівиця». Хай там як, маргаритки — білі. Червоніти від сорому вони не можуть…

— А це, — просто сказала вона, — уже