Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Меч ясний роз’їла ржа.

Правда де, а де олжа?

Тихо стій. Це лиш твій бій.

Усвідомивши, що я маю на увазі, Денна зблідла ще більше. Вона кивнула й тихенько наспівала приспів:

— Жінка йде, як сніг бліда,

Нечутна її хода.

Як довідатися нам,

Що за план у чандріян?

Ми з Денною сиділи в мережаному затінку осінніх дерев, так, що нам не було видно зруйновану ферму. «Чандріяни. Чандріяни справді тут були». Я й досі намагався зібратися з думками, коли вона заговорила.

— Оце ти й сподівався знайти? — спитала вона.

— Я цього шукав, — відповів я.

«Чандріяни були тут менш ніж добу тому».

— Але я на це не сподівався. Ну, тобто, коли в дитинстві розкопуєш заритий скарб, то не сподіваєшся його знайти. Ідеш до лісу шукати денерлінґів і фей, але не знаходиш.

«Вони перебили мою трупу й перебили гостей на цьому весіллі».

— Трясця, та я ж постійно ходжу до Імрі тебе шукати, але насправді не сподіваюся тебе знайти… — Я замовк, усвідомивши, що верзу казна-що.

Денна засміялась і трохи розслабилася. В її сміху не було насмішки — лише втіха.

— То я — загублений скарб чи фейрик?

— І те, й інше. Схована, цінна, тебе щиро жадають, але рідко знаходять. — Я поглянув на неї, ледве усвідомлюючи власні слова. — А ще в тобі є чимало від фейрі.

«Вони справді існують. Чандріяни справді існували».

— Тебе ніколи не буває там, де я тебе шукаю, а потім ти з’являєшся, зовсім неждана. Як веселка.

Останній рік я ховав у глибині свого серця мовчазний страх. Часом я побоювався, що спогад про загибель моєї трупи та чандріян був просто дивним скорботним сном, який виснував мій розум, щоб допомогти мені пережити втрату всього свого світу. Але тепер у мене було щось схоже на доказ. Вони справді існують. Мій спогад реальний. Я не божевільний.

— У дитинстві я якось увечері цілу годину ганявся за веселкою. Загубився в лісі. Мої батьки були самі не свої. Я гадав, що зможу її наздогнати. Я бачив, де вона має торкатися землі. Ось яка ти…

Денна торкнулася моєї руки. Я відчув крізь сорочку раптове тепло її долоні. Глибоко вдихнув і відчув запах її нагрітого сонцем волосся, запах зеленої трави, її чистого поту, її дихання та яблук. У деревах зітхнув вітер і здійняв її волосся, яке залоскотало мені обличчя.

Лише тоді, коли на галявині запала раптова тиша, до мене дійшло, що я кілька хвилин безглуздо молов язиком. Я знічено зашарівся й роззирнувся довкола, раптом згадавши, де перебуваю.

— У тебе там був якийсь дикуватий погляд, — лагідно промовила вона. — Здається, я ще ніколи не бачила, щоб ти розклеївся.

Я ще раз повільно вдихнув.

— Я постійно розклеєний, — відповів я. — Просто не показую цього.

— Та я про це й кажу. — Вона відступила на крок; її долоня повільно ковзнула по моїй руці, а тоді впала. — То що тепер?

— Я… Поняття не маю. — Я безцільно роззирнувся довкола.

— Це теж на тебе не схоже, — зауважила вона.

— Мені б води попити, — сказав я, а тоді безпорадно всміхнувся: зрозумів, наскільки по-дитячому це прозвучало.

Вона всміхнулася мені у відповідь.

— Непоганий початок, — подражнилася вона. — А далі?

— Я хотів би дізнатися, чому чандріяни здійснили напад тут.

— «Що за план у чандріян», так? — Вона посерйознішала. — Важко з тобою знайти золоту середину, еге ж? Ти хочеш небагато — лише попити води й відповіді на питання, над яким люди роздумували, відколи… ну, відколи світ світом.

— Як гадаєш, що тут сталося? — запитав я. — Хто, на твою думку, убив цих людей?

Вона схрестила руки на грудях.

— Не знаю, — відповіла вона. — Це могло бути що… — Вона зупинилася, закусивши нижню губу. — Ні. Це не так, — нарешті сказала вона. — Це прозвучить дивно, але я вважаю, що це були вони. Це схоже на сцену з переказу, тому я не хочу в це вірити. Але вірю. — Вона збентежено поглянула на мене.

— Мені стало легше на душі. — Я підвівся. — Я гадав, що, можливо, трохи з’їхав з глузду.

— Це все одно можливо, — сказала вона. — Я — не бозна-яке мірило для твого здорового глузду.

— Ти почуваєшся божевільною?

Вона хитнула головою, скрививши кутик рота в напівусмішці.

— Ні. А ти?

— Не дуже.

— Це або добре, або погано — залежно від ситуації, — заявила вона. — Як нам, на твою думку, розгадати таємницю віків?

— Мені треба над цим подумати, — відповів я. — А поки що знайдімо твого таємничого пана Ясена. Я б залюбки розпитав його про побачене на фермі Мотенів.

Денна кивнула.

— Я думала, що повернуся туди, де він мене залишив, за ту кручу, а тоді пошукаю між тим місцем і фермою. — Вона знизала плечима. — Не бозна-який план…

— З нього можна почати, — сказав я. — Якби він повернувся й побачив, що тебе немає, він міг би залишити по собі слід, за яким ми могли б піти.

Денна повела мене лісом. Тут було тепліше. Дерева стримували вітер, але сонце все ж проникало крізь дерева, позаяк чимало з них були майже голі. Жодного листка ще не втратили тільки високі дуби, схожі на соромливих старих.

Доки ми йшли, я намагався зрозуміти, з якої причини чандріяни могли вбити цих людей. Чи було щось спільне в людей на цьому весіллі та моєї трупи?

«Чиїсь батьки співали дуже поганих пісень…»

— Що ти співала минулого вечора? — запитав я. — На весіллі.

— Те, що й завжди, — відповіла Денна, розкидаючи ногами купу листя. — Веселі пісні. «Свищик». «Піди скупайся в річці». «Горщик із мідним дном». — Вона захихотіла. — «Таз тітоньки Еммі»…

— Отакої, — вжахнувшись, промовив я. — На весіллі?

— Її попросив п’яний дід. — Вона знизала плечима, продираючись крізь густі зарості пожовклого банербіру. — Дехто здивувався, але таких було мало. Тут народ приземлений.

Ми ще трохи пройшли мовчки. У високому гіллі над нами віяв різкий вітер, але там, де пленталися ми, він лише шепотів.

— Здається, я ще жодного разу не чув «Піди скупайся»…

— А я думала… — Денна глянула на мене через плече. — Ти намагаєшся вмовити мене заспівати для тебе?

— Звісно.

Вона повернулася й тепло всміхнулася мені; їй на обличчя при цьому впало волосся.

— Може, згодом. Заспіваю за вечерю. — Я обійшов слідом за нею високий оголений темний камінь. Тут, у затінку, було холодніше.

— Здається, він залишив мене тут, — сказала вона, невпевнено роззираючись навкруги. — Вдень усе має інакший вигляд.

— Хочеш обшукати дорогу назад, до